Тернопіль

Письменник з Тернополя започаткував номінацію в міжнародному літературному конкурсі

Відомий тернопільський письменник та журналіст Олександр Вільчинський започаткував номінацію в міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова». Культурний діяч також став одним із членів журі.

75388394_279388206600886_1998236144868040713_n-460x345Про те, як вершити чужі долі, та які корективи у перебіг конкурсу вніс коронавірус «Терену» розказав сам пан Олександр.

– Конкурс проводиться ще з 2001 року. Щоразу – неймовірно яскраве шоу, побувати на якому мріють чи не всі літератори світу. Проте цьогоріч через пандемію Covid-19 усе відбувалося в режимі онлайн. Звісно ж, такої атмосфери не було, проте засновники й організатори конкурсу, пані Тетяна і пан Юрій Логуші, чудово впоралися з ролями ведучих, як і завжди чарівна Ольга Сумська.

Щодо самого конкурсу, окрім гран-прі, другої та третьої премій у кількох номінаціях, як-от романи, кіносценарії, п’єси та ін., нагородження відбуваються й у форматі спеціальних відзнак, у тому числі персональних. Дуже пощастило, адже вже другий рік поспіль однією з таких спецвідзнак є моя персональна.

 Як це сталося?

– Ідея створити окрему номінацію виникла, коли я побачив, що, з одного боку, кінця війні не видно, а з іншого – творів про неї з’являється все більше. І хоча існує думка, що написати про війну щось мистецьки вартісне, поки вона триває, важко, бо ж мимохіть вже сам твір розцінюється як зброя чи елемент війни, і все ж…

Спецвідзнаку «За кращий твір на воєнну тематику» я запропонував ще позаторік, коли конкурс уже почався. Довелося чекати рік. Чесно, не дуже вірив, що номінацію створять. Для мене було приємним подарунком не лише її затвердження, але й той факт, що я став одним із членів журі.

– І як воно, вершити чужі долі?

– Неймовірно і дуже важко. Торік мені скинули близько десятка текстів, з яких довелося вибирати. Найгірше для мене – усі вони варті відзнаки, проте її отримав Юрій Сичук із романом «Коли варто мить зачекати». Церемонія нагородження відбувалася в Києві, на Хрещатику, в актовій залі Київської міської ради. Нас запросили з дружиною. Було дуже приємно брати участь у цьому дійстві. Атмосфера заходу тримала ще кілька днів.

Цього року все повторилося, але корективи внесла пандемія. Тому дійство відбувалося онлайн. Правда було складніше: стало більше якісних текстів. Серед надісланих мені матеріалів довелося обрати два: повість «Саша» і роман у жанрі бойовика «За рогом смерті». Та коли називав переможців, ще не знав прізвищ авторів, лише назви їхніх робіт, бо ж за умовами конкурсу письменники надсилають тексти під псевдонімами. Тепер уже знаю: автор повісті – Данило Зозуляк, роману – Василь Тибель. Отож, бажаю обом успіхів!

– Чи важко визначати переможців?

– Найважче у цій справі – це, мабуть, усвідомлення відповідальності, страх не помилитися. Але якось так складається, що, як і торік, так і цього разу, коли починаєш читати текст за текстом, поступово вимальовується фаворит. Однак доводиться й перечитувати, щоб упевнитися, що це – саме той твір, який заслуговує відзнаки і підтримки. 

Якщо ж брати суто фізичний вимір, то, пригадую, важко було, коли після перемоги «Останнього героя» мене вперше включили в журі «Коронації слова 2005», бо за умовами конкурсу володарі гран-прі одного року включаються в журі наступного. А я ще тоді був стипендіатом «Gaude Polonia» і пів року «сидів» у Варшаві, то рукописи відібраних претендентів мені передавали потягом аж туди. Як зараз пам’ятаю – шістнадцять масивних папок, які я, надумавши пройтися, «дричив» із залізничного вокзалу «Варшава центральна» аж  на Горношльонску, де тоді мешкав. До речі, серед тих папок були й романи «Амністія для хакера» Олексія Волкова та «Гудзик» Ірен Роздобудько. Звісно, тоді ще не знав, що вони – їхні, бо ж всі були під псевдонімами. Але переможцями в номінації романи стали ці двоє…

А щодо спецвідзнаки «За кращий твір на воєнну тематику», ще влітку 2014-го в інтерв’ю Людмилі Таран для газети «День» я сказав: «Майбутній український Гемінгвей зараз воює з окупантами на Донбасі…». Тому я досі чекаю той особливий твір, який переверне історію. Історію не лише літератури, а й, може, всього світу.

Нагадаю, у свій час Олександр Вільчинський був лауреатом «Коронації слова 2003» («Суто літературне вбивство»), переможцем та володарем гран-прі «Коронації слова 2004» («Останній герой»). Також побував добровольцем на українсько-російській війні й написав про це повість «У степу під Авдіївкою».



Loading...







Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK