Файне місто

«Я зробив усе, що міг!»: молодий тернополянин віддав життя за Батьківщину

Результат пошуку зображень за запитом "олександр орляк"«Я зробив усе, що міг!». Такими були останні слова воїна з Тернополя Олександра Орляка.

А його матері, пані Лесі, напередодні наснився дивний сон: якийсь казан із червоним варивом, яке булькало. Вона розуміла, просто відчувала, це – щось недобре, але відганяла від себе дурні думки.

Через добу її сина, бійця 128 бригади ЗСУ, не стало. Він загинув 6 лютого 2015 року під Дебальцевим.

– Мій син був дуже компанійським, мав багато друзів. З одного боку, це добре, але я завжди попереджала Сашу, що не всі друзі – справжні. Проте син жив за принципом, що людям треба допомогти. Наприклад, йшли до клубу, а хтось не мав грошей. Саша платив за них. Словом, був душею компанії.

В школі дуже любив військову справу, міг про неї розказувати годинами.  Учителі інших предметів чомусь не могли його нічим зацікавити.

Настав 2009 рік. Я йшла на чергову робочу зустріч, і тут зателефонував Саша: «Ти тільки не хвилюйся… Я вже здав аналізи, пройшов медобстеження і йду в армію». Увечері я причепилася до нього із запитаннями. Але у нього на всі вже були відповіді. Так, його ніхто не примушував, йому не потрібні проводи, і це – його свідомий  вибір. Хоча проводи ми все таки зробили.

Сашко служив в артилерії, як свого часу і його дідусь. У них завжди було багато тем для розмови. І я думаю, що дідусеві поради дуже допомагали синові. Поки він служив в армії, я ніколи не чула нарікань на нього. Мені приходили тільки подяки, що дуже радувало. Додому зі служби син повернувся зовсім іншим. Він дякував за будь-яку дрібницю, цінував усе, зроблене для нього. Армія перетворила Сашка на чоловіка.

– Тобто, до подій на Майдані ваш син уже був змужнілим чоловіком?

– Коли все розпочалося, Сашко став відвідувати Майдан Тернопільський, приятелював з хлопцями із «Автомайдану», «Самооборони». Він не був активістом, не носив плакати на підтримку Революції, не кричав гасла. Словом, був звичайним хлопцем, який підтримував зміни в державі та не забував ходити на роботу.

Головні випробування для мене і для нього розпочалися перед Великодніми святами 2014 року. Ми приїхали від бабусі з села. Сашко пішов до себе в кімнату, і в цей момент зателефонували. Сказали, що син повинен негайно з’явитися за адресою: Тролейбусна 5, у  зв’язку з мобілізацією.

Це було шоком. У такому стані я чомусь сказала, що Сашка немає вдома. А коли поклала слухавку, зайшла до нього в кімнату і повідомила новину. Він спокійно вислухав і сказав: «Чому ж не покликала мене? Що про мене подумають люди»? Хвилин п’ять він збирався, далі приїхав племінник Віталик і повіз його у військкомат.

Там хлопці сіли в автобус, і їх чомусь возили по області. Вранці знову привезли в Тернопіль. Я до світанку молилася за сина, а потім заснула. Прокинулася від дзвінка в двері. Відчинила і побачила Сашка. Виявилося, тернополян відпустили додому.

– Отже, він сам горів бажанням іти на війну і ніщо його не стримувало?

– Абсолютно. Його лише цікавило, що про нього можуть подумати інші, коли він не стане на захист держави. Але того разу хвиля мобілізації закінчилася і сина більше не турбували. Сашкові пізніше навіть віддали військовий квиток.

Ми відсвяткували Великдень, і син був з нами до 16 серпня. Лише тоді його мобілізували. Провела Сашка до військкомату, хоча він не хотів цього. Але я пообіцяла, що не буду плакати. А коли сів у волонтерський автобус, я обережно перехрестила його і відчула самотність. В нашій країні війна… Мій син з іншими хлопцями поїхав захищати Україну… А тут вирує повноцінне життя. У місцевій «наливайці» припрошують випити і готують закуски, хлопці з дівчатами прогулюються парками і смакують пивом і морозивом… Тобто, люди продовжують жити, як раніше, вирішують свої проблеми і мало кого цікавить, що на Донбасі тривають бойові дії, гинуть люди…

Та згодом з’явилася дивна проблема: в чому моєму синові захищати Україну? Зрозуміло, що його мали б забезпечити. Та чекати я не стала. Йшлося ж про безпеку моєї дитини. Почала вивчати, що продається у військових магазинах. Купили новий бронежилет і 28 серпня поїхали до Сашка. Бачили б ви його радість, коли він отримав наш подарунок. Він так новій машині не радів би, як бронежилету.

– Де на той час він перебував?

– У Закарпатській області, на території  128 бригади ЗСУ. І ми приїхали, коли військові сідали у вагони, вантажили техніку, зброю. Все мало такий величний вигляд, що я навіть не думала про якусь біду. Проте, як кожна мама, намагалася захистити свою дитину. Написала заяву, щоби син служив у військовій частині на Закарпатті. Попросила і племінника переконати Сашка. Але… Син категорично нам відмовив. Сказав, що хлопців не покине.

До сьогодні запитую себе, чи все зробила, щоб урятувати сина? Але розуміла ще тоді й переконалася: на той час мій колись безпорадний і балуваний Сашко виріс і вже сам приймав рішення.

– У вас був тісний зв’язок із сином. А як поводився Сашко? Він щось розказував, щоб заспокоїти, чи навпаки, нічого не говорив, аби менше хвилювати?

– Про бої не розповідав нічого. Часом ділився враженнями. Радів, що на Полтавщині з нього за хліб не взяли грошей. Сумував, що в Дебальцевому деякі жителі запитували, коли вони заберуться звідси. Його пригнічувало, що багато побратимів зловживало алкоголем.  Він не міг цього зрозуміти…

Тому я майже нічого не знаю про цей період. Коли загинув Сашко, я не хотіла нічого слухати про війну – не була готова. А пізніше побратими сина неохоче розказували про це. Про деякі деталі я дізналася від хлопців, які приїжджали до мене після загибелі Сашка. Скажімо, про те, що бригаду обстріляли, тільки-но вона прибула в Дебальцеве. Ходили чутки, що інформацію росіянам злили «свої».

– Що вам все-таки відомо про загибель сина? Ви маєте достовірну інформацію?

– На жаль, ні. Офіційно в документах записано, що він загинув 6 лютого 2015 року зранку на опорному пункті «Станіслав». Хоча його побратими повідомляють, що він був убитий 5 лютого на опорному пункті «Балу». Напевне, вийшла помилка в діловодстві. Я розумію, що в 2015 році все могло трапитися.

Як розповідали Сашкові друзі, той день розпочався з наступу російських окупантів. У наших вже не було чим оборонятися, і Сашко вибіг з бліндажа, щоб узяти заряди до ручного протитанкового гранатомета. І в той  момент його смертельно поранило. Хлопці зв’язали ремені від автомата і намагалися кинути синові, щоб він вхопився, аби притягти його в окоп. Проте Сашко не зміг цього зробити. Тоді один із побратимів, його теж звали Саша, виліз із бліндажа і, ризикуючи життям, затягнув мого сина в безпечне місце. Йому вкололи знеболювальне, він попросив пити, і через 40 хвилин мого Сашка не стало…

Я дуже хотіла подякувати цьому бійцеві, який витягнув мого сина. Це завдяки йому я маю змогу приходити на могилу і знати, що тіло моєї дитини поховане, а не зникло безвісти. Я сказала про це хлопцям, які приїжджали до мене. І через якийсь час той боєць приїхав. Зустріч наша була дуже короткою, майже безслівною, але надзвичайно емоційною. А коли я провела Сашу на автовокзал і він сів в автобус, мені чомусь здалося, що він мав вигляд надзвичайно самотньої людини.

Пригадую, колись син запитав мене: «Мамо, а що ти зробила для перемоги»? Дивлячись на цього Сашу і згадуючи слова своєї дитини, я розуміла, що в здебільшого ми несправедливо ставимося до цих хлопців. Бо коли вони були чи перебувають на «нульовці» і жертвують собою, то розраховують на нашу підтримку. Проте, часто відбувається навпаки…

Сьогодні у мене залишилася мрія – побувати в Дебальцевому, на тому клаптику землі, де загинув мій син, де пролилася його кров. І де він, помираючи, сказав останні слова: «Я зробив усе, що зміг!» Тепер я намагаюся розшукати бійця, який тоді був поруч із сином.

– Дуже часто матері передчувають, що з дітьми щось має трапитися. Чи відчували це ви у момент загибелі Сашка?

– Коли він був на війні, я завжди переконувала себе, що з ним все буде гаразд. Повертаючись із роботи, щовечора заходила в катедральний собор і молилася за Сашка. Якось у жовтні, прийшовши на богослужіння, побачила катафалк і букет жовтих хризантем на ньому. Тоді мали привезти Вітю Гурняка (боєць батальйону «Айдар». Загинув 19 жовтня 2014 року в Луганській області від розриву російської міни). Я відстояла службу Божу до кінця. Цей катафалк був справа від мене. Тоді уперше у мене з’явилася думка, що на війні гинуть наші діти. Я не могла зрозуміти, чому вони гинуть? Вони ж нікому нічого злого не зробили, тільки захищають свою країну. Друга думка: з моєю дитиною такого ніколи не станеться.

Того дня в мені щось змінилося. Аби не впадати у відчай, я намагалася підтримувати Сашка морально і матеріально. Мені допомагали, ми передавали на передову все, що потрібно хлопцям. Щоразу, коли туди їхав автомобіль, я перехрещувала його і отримувала надзвичайне моральне задоволення, ніби це було запорукою спасіння мого сина.

За три дні до загибелі Сашка я не могла до нього додзвонитися. Впродовж двох останніх тижнів його життя ми спілкувалися по кілька секунд. Він перебував за 50-80 метрів від московських окупантів, ситуація в них була напруженою, і телефонні дзвінки могли видати розташування бійців.

А 6 лютого 2015 року, вперше за час перебування Сашка на війні, мені стало дуже лячно, охопила якась тривожна істерика. До мене в кабінет зайшов відвідувач і запитав, чому я плачу? Я відповіла, що син на війні. Чоловік підбадьорив мене, заспокоїв, сказав, що сам воював в Афганістані… Через півгодини зателефонував і Сашко. Трохи полегшало.

За добу до загибелі сина мені снився великий котел, в якому булькала червона рідина. Я відганяла погані думки, але вони переслідували. Через день мені повідомили, що сина вже немає серед живих… Я так і присіла, в голові хаотично снували думки. І про те, що в селі – старенькі батьки, я не маю права їх травмувати такою трагічною новиною. Розказала все чоловікові, він заплакав, побіг за сигаретами. А потім все-таки змушена була повідомити інших…

– Ви написали книгу спогадів про сина: «Ти зробив усе, що зміг». Що вами керувало? Таким чином намагалися заглушити біль втрати?

– Мені довго не давали спокою його слова: «Що ти зробила для перемоги»? Вони й тепер є моїм дороговказом. Книга була написана на вшанування пам’яті того, хто віддав життя, захищаючи Україну. Там дуже невибагливий сюжет, але вона стала популярною. Її читають за кордоном, рекомендують школярам в Україні. Діти мають розуміти, як зростати патріотами.

Але жити без Саші важко. Я щодня молюся за його душу, пригадую наші розмови, як він сидів перед комп’ютером і тримав ноги на столі, хоча я сварила його. Докоряю собі, що була такою нетерпимою. Ще і ще намагаюся пригадати хоч найменші епізоди з нашого життя. Ми не маємо права забути про тих, хто віддав життя за кожного українця. Ми не маємо права втрачати Україну!



Loading...







Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK