Тисячі сліз, болю і людських життів, які назавжди забрала війна. Ще будучи юнаком, Михайло Стасів зрозумів, що його покликання – рятувати людей. Тому коли почалася війна на Донбасі він, заступник головного лікаря Центру медико-санітарної допомоги, сам пішов до місцевого військкомату і попросився добровольцем на Схід. Незважаючи на те, що з того часу минуло 4 роки, дружина Михайла й сьогодні добре пам’ятає той день.

– Одинадцятого серпня 2014 року він один з Тернополя попросив повістку. Він один поїздом поїхав в Мукачево в розташування 128-ої окремої бригади. Він – один, а я його проводжала, одна, з вокзалу о 5 ранку 11 серпня, – розповідає вдова Михайла Стасіва Ольга Стасів.

На сході України чоловік був в Попасній та в Ілловайському котлі. Там, під канонаду пострілів, він рятував життя наших армійців та відвозив їх з воєнного пекла до лікарні Бахмута. Дружині ж казав, що перебуває на безпечній відстані від найгарячіших точок. Вже згодом Ольга від побратимів дізналася про подвиги чоловіка.

– Є людина з Тернопільської області, воїн, який розказав про те, що чоловік вивозив його з позиції позивний “Джига”. Він його вивозив і довіз до Артемівська, – додає Ольга Стасів.

Коли Михайло був у найгарячіших точках, бувало, по декілька тижнів спілкувався з рідними лише короткими повідомленнями. У 2015 році чоловік повернувся до Тернополя, але про війну розказував мало. Найчастіше це були короткі спогади, які знову і знову повертали Михайла з мирного Тернополя на передову.

– Було так, що ми поверталися з дороги і чоловік виключив фари. Я кажу “Включай не видно”. А він сказав, що вони так там їздили, – розповідає Ольга Стасів.

Після приїзду додому Михайло повернувся на колишню роботу. Дружина військового згадує: знала, що чоловік знову поїде на Схід. Та все склалося інакше. Смерть наздогнала його вже вдома. Військовий помер 1 квітня 2016 року через раптову зупинку серця внаслідок гострого інфаркту.

– Я вже потім зрозуміла, що він знову готувався їхати на схід, – додає вдова Михайла Стасіва Ольга Стасів.

Хоч з того дня пройшло вже 3 роки, та біль не полишає рідних Михайла. Вони моляться за здоров’я всіх військових і роблять все для того, аби пам’ять про героїв війни на сході жила в серцях українців.

– Для нас важливо те, аби пам’ять про наших рідних жила не тільки в наших серцях, бо в наших серцях вони будуть жити, поки ми живемо, а хотілося б, аби люди знали про їхні подвиги, про те, як вони прожили і що зробили для нашого життя, – зауважує співрозмовниця.

Коли сьогодні Ольга гуляє Тернополем, чи не кожні вуличка та будинок повертає її в пам’яті назад в ті часи, коли її життя було іншим. В часи, в яких не було слова «війна».

Христина Луцик, Віталій Куземко, Т1 Новини