Файне місто

“Прадід вижив під Крутами, правнук загинув під Іловайськом”: історія родини з Тернопільщини

П’ять років тому, 29 серпня 2014 року, російські війська, порушивши домовленості, розстріляли колону українських захисників.

Володимир Іщук загинув під Іловайськом
Володимир Іщук загинув під Іловайськом

П’ять літ минуло, а страждання не знаходить розради у серці Марії Іщук зі села Підгайців Луцького hайону. Тоді, в останні дні серпня 2014-го, вона втратила у бою під Іловайськом сина Володю. Він загинув, утверджуючи суверенітет України, незалежність якої понад сто літ тому виборював у бою під Крутами її дід — Матвій Данилюк, пише Високий Замок.

Відбив дружину в іншого — і дожив з нею до ста літ!

Невеличке село Ватинець на Горохівщині шанує свого героя. Бо дід Матвій був людиною-легендою. Пам’ятають його як неймовірного правдолюба. Стане хтось вихвалятися, козиряти тим, чого не було насправді, — відразу присоромить, виведе на чисту воду, розповідають у селі.

— Він такий український був. Завжди казав «Слава Україні!». Ніхто не чув від нього «Добрий день», — згадує односельчанка Надія Головчук. Вона — далека родичка діда Матвія. З життя Данилюків знає багато цікавого.

— У юні роки баба Марина була за іншим замужем, — починає свою розповідь жінка. — Віддали її батьки за поле. А вона Матвія любила. Все дивилася, де він обертається. Колись на Пасху «битки» (побиті крашанки. — Авт.) забирали. Прийшов Матвій в її хату битися. А вона така довольна! Наперед побила всі крашанки, щоб зачіпка була. Таке мені розказувала. А тоді покинула свого чоловіка і таки пішла за Матвія.

З першим діток не встигла нажити, а другому трьох синів народила. А яка коровайниця вона була! О! Стільки пісень зна­ла, що вам не передати, всі її до короваю кликали. І хліб сама пе­кла до самої кончини.

Жінка розповідає, що дід Матвій був затятим рибалкою — ніколи з порожніми руками не вертався. А баба все «штурба­ла» по хазяйству. Каже, городик завше мала «вилизаний».

— Господарки вони не тримали, бо були діти недалеко. Але свою городину садили. Така баба Ма­рина спортуха була. Повириває в себе все зілля, тоді біжить, не­вістці помагає. В одної закінчить — до другої піде, бо та обідить­ся. Так само і дід: наловить риби — і вже всім вділить, — згадує пані Надія. — Жили вони удвох вкупоч­ці до глибокої-глибокої старості. І все він казав: «Здається, життя пройшло як один день».

На пам’ятниках, які височіють на могилах діда Матвія та баби Марини на ватинецькому цвин­тарі, добре видно дати життя та смерті. Так ось: чоловіка Гос­подь покликав до себе на 103-му році життя, його половинку — на 101-му.

Єдиний з побратимів зустрів Незалежність!

Пам’ять про Данилюків жива. І зараз у селі є колиски, які змай­стрував дід Матвій.

— Він ще кошики та вершки трикутні плів, щоб рибу заганя­ти, — додає пані Надія.

— Чи знали ви, що дід Матвій був героєм Крут? — запитую.

— Знала, — зізнається. — Хоча колись про таке вголос не гово­рили.

У родині всі тримали язика за зубами. Бо навіть за балачки про Крути можна було загриміти у Си­бір. Кажуть, коли служив Матвій в армії УНР, бачив самого Симо­на Петлюру! А в бою під Крутами, де брав участь у складі Київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького, в якій навчався юнкером, був поставлений підво­зити патрони. Тому й живим ли­шився, бо поки вкотре приїхав на возі, вже все було скінчено…

Матвій Данилюк
Матвій Данилюк

У Другу світову Матвій Да­нилюк замість старшого сина Володі поїхав на роботи в Ні­меччину. Три роки відбув там і вернувся живий. А Володя у тій війні за відвагу отримав два ор­дени «Слави».

— Як вже Народний рух орга­нізувався, дід Матвій завжди їз­див на збори, — розповідає На­дія Головчук. — А коли помер, то стільки машин наїхало і людей на похорон прийшло, що вся до­рога до цвинтаря була повна.

Так вийшло, що Матвій Дани­люк — єдиний герой Крут, який діждався Незалежності України. Радів їй, як Пасці! Він за­вжди згадував хлопців, які у січ­ні 1918 року поруч з ним у бою під Крутами, стіною ставши про­ти тисячної армії більшовиків, поклали свої голови у мрії за Не­залежність України.

Надія Головчук доглядає могилу Матвія Данилюка у Ватинці.
Надія Головчук доглядає могилу Матвія Данилюка у Ватинці.

Український прапор тримав зашитим у подушку

Марія Іщук — одна з онучок діда Матвія. Непросто склада­лася її особиста доля. Мама виховувала донечку сама, бо життєві шляхи батьків пішли по­різно. І Марія своїх дітей муси­ла піднімати без чоловіка — ко­ханий трагічно загинув, як ті ще були зовсім малі. Життєві труд­нощі не раз вибивали землю з-під ніг. Та знаходила сили і далі поринала у ту круговерть.

— Я розповідала дітям про діда Матвія, — згадує жінка. — Якось в газеті вийшла стаття про нього. Володя десь знай­шов її і приніс. «Бабусю! — гук­нув до моєї мами. — Про нашого діда написано!». А там йшло­ся, що приїхали журналісти, а дід Матвій лежав вдома хворий. Біля нього були син і внук. Неві­стка, побачивши кореспонден­тів, заголосила: «Не зачіпайте нас, бо і так бандеровцями на­зивають». А син взяв і провів до батька, щоб він розказав, як то було. Заходить кореспондент, а дід при ньому роздирає подуш­ку з пір’ям — і прапора україн­ського дістає звідти! Це все Во­лодя мій прочитав. А там в газеті в кінці ще було якось так напи­сано: «Дивіться, якого ми корін­ня. А яке буде насіння?». А Воло­дя стоїть і так каже: «А насіння, мамо, — то ж я!».

Вивчав долю діда в архівах

На очі жінки навертаються сльози. Їй важко згадувати усе, що пов’язано з Володею. Бо хоч поховала сина п’ять літ назад, а з його втратою досі не змирила­ся.

— Володя їздив у Київ на Майдан. А як почалася війна, сказав: «Мушу бути там, інакше не можу», — втираючи сльози, розповідає мати. — Він пішов у добровольчий баталь­йон «Світязь». 13 серпня його з хлопцями відправили на схід. А 14-го, на Маковея, був його 30-й день народження.

Жінка показує фото, яке їй пізніше передав Володин ко­мандир. Це був останній знімок сина, зроблений за кілька днів до смерті.

Убита горем мама Володі Іщука Марія.
Убита горем мама Володі Іщука Марія.

— Як Володя йшов на війну, питав у мене: «Мамо, ким був під Крутами дід Матвій?». Кажу: «Що за Україну боровся, знаю, а ким саме був — не знаю». Син усміхнувся. Виявляється, він по архівах ходив, щоб більше до­відатися. Коли їхав на схід, дав мені клаптик паперу з якимось номером. Просив берегти. Та я його згубила. Тепер думаю, що це був, певно, номер архівної справи діда Матвія.

Матері важко про все це го­ворити. Сестра Володі, Валя, зі­знається, що ще недавно ненька й слова про її загиблого бра­та не могла сказати. Лише гір­ко ридала у відповідь на усі за­питання. Було страшно на її горе дивитися. Час минав, а у своїй біді жінка ніби закрилася. Лише тепер потрошки оживає. Онуки ростуть — їй потіха, її крила.

16 годин боровся за життя

— Коли Володя пішов на війну, його синочкові Стасику якраз виповнювалося три рочки, до­нечці Ані було всього вісім міся­ців, — трохи опанувавши себе, продовжує розповідь мама. — Невістка Наташа стала оформ­ляти хлопчика в садочок. Місць не було, просили принести до­відку, що Володя на сході. Піш­ла вона її брати, а в Луцьку на­писали, що син мій перебуває в межах Волинської області. Як так? Він був у самому пеклі, а по бумагах виходило, що вдома. Ну, якось місце в садку для ди­тини знайшли. Тільки ліжко, ска­зали, треба своє принести. За­мовили ми у майстра. І привіз він його якраз 26 серпня. Стою з грошима на вулиці біля школи, чекаю майстра з ліжком. А всі повз мене йдуть, не вітаються. Жаль страшний мене взяв: чого ж люди так поступають зі мною? А вони ж знали вже, що Володі нема. А я — ні.

Про останні хвилини життя мати мало знає. Каже, розмов­ляла з ним по телефону 25 чис­ла. Він був в Іловайську. У трубку чула, що дуже стріляють. По­тім зв’язок обірвався. Жінка до останнього надіялася, що про­сто розрядився телефон. Та по­тім від людей таки почула сумну звістку.

— Командир їм дав наказ від­ступати. Хлопці відходили з блокпоста до школи. Спочатку одного ранили. Тільки його до­помогли посадити у БТР — Вова впав. Привезли його до школи, роздягнули — а осколок влучив у живіт. Син 16 годин стікав кров’ю. Йому потрібна була операція. А хто мав її робити? Біля ньо­го була медичка «Мурка» — Анна Ільющенкова. Володя благав її: «Ріж, у мене дитинка маленька». «Мурка» вагалася: ні стерильної операційної, ні інструментів… Вона вилізла на кришу й дзво­нила до свого інститутського то­вариша, радилася, як правильно зробити. І не наважилася… Хо­тіла доправити сина у госпіталь, але кільце замкнулося, виїхати з Іловайська було неможливо. Во­лодя помер…

Каплиця-пантеон, де згадано імена усіх героїв

Дуже тепло жінка відгукуєть­ся про невістку Наташу. Вдячна їй за те, що береже пам’ять про її сина. Шкодує, що і їй випала тяжка вдовина доля.

Нещодавно Марія побувала у Лішні Кременецького району на Тернопільщині у каплиці-пантео­ні, де на гранітних плитах вибиті імена усіх Героїв, які віддали своє життя за Українську державу в боротьбі з російським агресо­ром. Знайшла й свого Володю.

— Там зібралися мами зі всі­єї України, — знову плаче жінка. — З Львівської, Луганської, Чер­нігівської, Житомирської, Чер­каської, Харківської, Одесь­кої, Херсонської, Рівненської, Кіровоградської, Волинської, Хмельницької областей, Ки­єва… Скільки на тій траві біля церкви було сліз.

Саме цій родині шеф-редактор «Вісника+К» Євген Хо­тимчук вручив перший примір­ник книги пам’яті «Волинський небесний батальйон». Мама зі­зналася, що важко буде знайти сили, щоб почати її читати. А не­вістка Наталія Іщук, взявши до рук видання, виплакалася над кожним словом.

— Книга вийшла величезна, як і жертва Волині за ці п’ять ро­ків неоголошеної війни. Хочу подякувати усій редакції газе­ти «Вісник + К» й особисто пану Євгену, а також кожному гро­мадянину України, що долучив­ся до збору коштів на друк ти­ражу задля збереження пам’яті про наших загиблих Героїв! Хай Бог сторицею повертає усе за­трачене і береже нашу Украї­ну, омиту кров’ю стількох Геро­їв! Слава Україні! Шана і вічна пам’ять полеглим! — сказала вона.

Рідні вірять, що дід Матвій на небі вже зустрівся з правнуком Володею. Сподіваються, їхня молитва там, за хмарами, допо­може вистояти нам тут, на зем­лі. Бо для них обох Україна була — понад усе!



Loading...







Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK