Восени на навчання, а на канікулах – на війну. Володимир Гуменюк вперше поїхав на Схід, коли йому було 18 років. Тоді він, студент-першокурсник, сказав батькам, що гостюватиме в друга у Львові. Cам ж зібрав речі і за покликом серця вирушив боронити наш спокій на передовій.

– Вона передзвонила і запитала, де я є. Я домовився зі своїм одногрупником-старостою. Я сказав йому передзвонити їй і сказати, що я в нього, – розповідає боєць української добровольчої армії Володимир Гуменюк.

Через два тижні рідні Володимира таки дізналися про те , що син не у Львові, а на війні. Тоді хлопець був у Мар’їнці. Пригадує: артилерійські бої велися настільки близько, що ворога було видно неозброєним оком.

– Це була позиційна війна. Війна саме з ДРГ, тобто піхотний контакт. Бувало таке, що метрів 50-100. Коли ти вже бачиш, що людина вже перед тобою – це дійсно вражає, – пригадує Володимир Гуменюк.

Згодом хлопець повернувся назад до Тернополя, адже в університеті починалася сесія. Так він їздив на Схід впродовж 3 років. Влітку і взимку воював, а потім приїжджав до Тернополя на навчання. Після Мар’їнки хлопець потрапив під Авдіївку, там він вперше побачив шквальні вогні градів.

– Я виходив біля тієї хати, в якій ми жили, і бачив те, як зі сторони сепаратистів, – каже Володимир Гуменюк.

Востаннє Володимир був на Сході цього літа. Зараз він живе мирним життям в Тернополі. Та все ж каже – якщо буде потреба, то знову поїде на війну.

– Я обов’язково поїду в тому випадку, якщо буде потреба. А потреба скоріше за все буде, – переконаний Володимир Гуменюк.

Попри те, що зараз Володимира та лінію фронту розділяють сотні кілометрів, її страшний образ досі стоїть в нього перед очима. Адже спогади про бої, обстріли та побратимів, які стали на Сході для нього братами, назавжди закарбуються в пам’яті бійця.

Христина Луцик, Віталій Куземко, Павло Верхолюк, Т1 Новини