Десь в тилу, де формується окремий батальйон військовослужбовців ЗСУ, нарівні з дорослими працює семирічний хлопчик, який наближає нашу перемогу.

Призовників, які під час війни вступили да лав ВСУ, активно готують до бойових дій. Перші тижні вони проходять навчання та бойового злагодження. Майбутні бійці одного з окремих батальонів живуть в гуртожитку, пише 24 канал.

У кімнатах, де жили по двоє студентів, заселилось по 6-8 чоловіків. У більших кімнатах, розрахованих на 4 місця, живуть по півтори десятки солдатів. Це якщо пощастило, адже дехто спав і в коридорах.

Та ось вже п’ятий день на подвір’ї працює група людей у цивільному одязі – це волонтери з місцевої церковної громади. Вони облаштували польову пилораму і майструють для вояків двоярусні ліжка. Серед бородатих чоловіків, чи не на рівні з ними, носить дошки й усіляко допомагає хлопчинка. Коли б я не опинявся поруч – бачив його за роботою. З ранку до вечора. Спочатку у помаранчевих, а зараз майже чорних, великих робочих рукавицях і гарненькій дитячій куртці.

Це, звичайно, щемливо й надихаюче, але водночас і неправильно. Неправильно, тому що зранку він має бути в школі, вдень гасати з друзями, а увечері дивитись мультики й хвалитись шкільними оцінками мамі. А він ось тут і робить зовсім не дитячі речі.

Хоч мій розпорядок дня повністю розписаний і вільного часу в ньому обмаль, я не зміг придушити в собі журналіста. Не зміг просто пройти повз. Вирішив познайомитись з ним та зробити хоча б коротеньке інтерв’ю. Пишу цей текст у коротких перервах між виконанням своїх обов’язків та вночі, трохи жертвуючи своїм сном. Але сидячи на ліжку, зібраному цим хлопчинкою, його татом та рештою добродіїв. То чи ж можу я жалітись?

Спочатку я підійшов до малого та просто потис йому руку. Маленьку долоньку у величезній брудній рукавиці. Наступного дня пригостив цукеркою. Щоб підбадьорити, подякувати, а також налагодити контакт. Нарешті, сьогодні випала можливість для розмови.

Йому сім років. Його звуть Данік. Втім, про себе я вже давно прозвав його Чоловічище. Не чоловічок і не чоловік – Чоловічище! Він живе на іншому кінці міста і щодня приїздить сюди, тому що хоче допомагати татові та бути корисним для нас. Говорю з ним і ледь стримую сльози, згадуючи своїх дівчаток. Хіба має він бути тут? Хіба наші діти мають тікати й ховатись? Хто забрав у них дитинство? Питання риторичні. Та відповіді на них є. Я чув їх від своєї бабусі, від інших літніх людей, дитинство яких забрала та, друга війна, що велась із дуже схожою за ідеологією нечистю. Із нелюдами, що нищать найсвятіше і найдорожче. Що не щадили дітей. Страшна історія повторюється. У якомусь вивернутому, ще більш спотвореному вигляді, адже тепер нащадки переможців самі стали на бік зла.

Мені не хотілось говорити з Даніком на дорослі теми, але й “дитячі” запитання здалися недоречними. Обережно розпитую про родину. У Даніка є сестричка Амалька, їй дев’ять років та братик молодший, Ян, якому лише три. Чоловічище вчиться у другому класі. Хоча, хіба ж то навчання – спочатку дворічний карантин, а тепер ось це…

– Сестричка зараз на навчанні?

– Так, онлайн.

– А ти сам захотів поїхати сюди чи тато покликав?

– Сам. Мені подобається щось робити руками. А тут найбільше подобається працювати шуруповертом та циркуляркою, – аж оченята заблищали на цих словах.

– А вчитись, що, не подобається?

– Подобається. Просто тут усе нове, цікаве і я допомагаю тату.

– Зі шкільних предметів що найбільше подобається?

– Математика, – не задумуючись і впевнено.

– Краще було ходити до школи чи на дистанційному навчанні?

– У школі є друзі, там краще. Але зараз мій найкращий друг Богдан виїхав з міста, то навіть якби й ходив зараз до школи, з ним не побачився б, – тихенько зітхає та шморгає носом.

– Через війну виїхав?

– Так.

– А твоя родина вирішила залишатись тут, вдома?

– Спочатку наче хотіли їхати, але потім батьки вирішили залишитись. Тепер от тато допомагає, як може. А я з ним. Але завтра почнеться навчання, то я вже не зможу приїхати.

– Ви нам дуже допомагаєте! А тато твій і раніше таким займався – з деревиною працював?

– Ні. Він… забув. – трохи розхвилювався. Можливо, за дні війни, в яких кожна хвилина за вічність, він і справді забув, чим займався тато “ДО”. Навіть мені здається, що редакційна робота була десь у минулому житті. Що війна триває вже місяці. Бабусю, як ви пережили ті РОКИ фашистської навали? Як не розучилися сміятися? Волосся стає дибки під шапкою, та мушу спокійно вести розмову далі.

– А чим ти розважаєшся, у що граєш в телефоні?

– Я на комп’ютері граюсь у гонки, а в телефоні у Brawl Stars, – розказує про найкрутіші ігрові картки, що в нього є, з помітним ентузіазмом, потім згадує: Я ще на футбол ходжу, ось скоро буде гра. А ще на шашлик з командою поїдемо.

– А в шутери, стрілялки, граєш?

– Ні, мені таке не подобається.

– Бачив твою фотографію з кулеметом, – показував тато – Хотів би бути солдатом?

– Ні. – Категорично. Я ще на барабанах займаюсь, – знову раптово згадує мій новий знайомий, дипломатично переводячи тему.

– Зіграти щось вже вмієш?

– Та ні, я не так давно почав.

– А ким хочеш бути, як виростеш? Може барабанщиком чи футболістом?

– Не знаю, не хочу загадувати наперед.

На цьому я вирішив завершити нашу розмову. Я ще хотів запитати його думку про нашого президента та лідера русофашистів, але після його слів, у яких було розуміння, що майбутнє для нього не певне, не хотілось відбирати в нього ще якусь частинку дитинства. Хай краще думає про барабани та автоперегони, про математику, про сестричку з братиком, про свого друга, тішиться “новим і цікавим”.

Хай не думає про війну, для цього є ми – дорослі. Хай у нього буде дитинство. І майбутнє, в якому він зможе стати, ким завгодно, бо буде вільним у своїх бажаннях і своєму виборі.

Текст і фото: солдат ЗСУ, анонімно.