Таке життєве кредо відомого в Україні й за її межами настоятеля храмів Успіння Пресятої Богородиці (с. Шушківці) та Святого Архістратига Михаїла (с. Білозірка) УПЦ КП, що на Лановеччині. 

Ще в садочку «хрестив» і «вінчав»

Народився Олексій Філюк 5 серпня — в день пошанування Почаївської ікони Божої Матері. Перший крик немовляти вплівся в урочистий ранковий передзвін, що вітав сотні паломників, котрі йшли до Почаєва. Тоді котрась із медсестричок просто Богові у вухо сказала: «Певно, буде священиком».

Своє покликання хлопчик збагнув іще з раннього дитинства, хоча священиків ніколи не було ні в його родині, ні в рідних Шушківцях. Із дитсадка Олексій «вінчав», «відспівував», «хрестив» своїх ровесників. Тож із п’яти років його всі так і називали — «Альоша-батюшка».

До храму, де колись відправи відбувалися тільки кожної третьої неділі місяця, внука водила бабуся. І з роками його мрія стати священиком розправляла крила. Олексій уже «вінчав» однокласників у Білозірській школі, а вчителі стояли під дверима й перешіптувалися. Мовляв, справді буде священиком.

Жодні інші професії його ніколи не приваблювали. Тож, закінчивши школу, хлопець вступив до духовної семінарії у Збаражі, а 13 років тому прийняв сан із призначенням у рідне село.

— Я весь тут, — каже отець Олексій. — Народився і виріс у Шушківцях, навчався у Білозірській школі. Живу цими людьми, в кожному бачу прекрасне. Тішуся, коли зерно слова Божого сходить в їхніх душах і дає плоди. Це так надихає!

Отця в селі називають батюшкою — таке звертання історично закріпилося у волинських районах Тернопільщини. І воно дуже не пасує молодому й креативному Олексієві Філюку, котрий своєю діяльністю ламає стереотипи про священство. Кумедно звучить, коли люди кажуть: «Одна віддушина в селі — наш батюшка», а діти — «Крутий у нас батюшка»…

Кіно, клуб, кролі та бджоли…

Кінотеатр просто неба був мрією отця, яку вирішив утілити в реальність у пам’ять про маму, котра дуже любила кіно. Екран отцеві подарував його тезка й однофамілець із Тернополя. Проектор придбав сам, продаючи мед із власної пасіки, футболки з написом «Я люблю Ланівці», магнітики… А вже коли про його кінотеатр заговорили в Україні, в студії телешоу «Сюрприз, сюрприз!», отцеві спрезентували професійний екран, нові потужні колонки й п’ятсот афіш.

Тож із травня до жовтня мешканці Шушківців та довколишніх сіл сходяться на кіно. Отець оголошує про сеанси після богослужіння, розклеює афіші по селах, просить людей брати із собою покривала, хліб, сало, насіння і гарний настрій. «Крутить» батюшка кіно християнської тематики і ретрострічки. Останні, каже, старших людей повертають у молодість, а молодих спонукають до розпитувань, що сприяє спілкуванню між поколіннями.

Об’єднує отець покоління не лише в храмі та в кінотеатрі просто неба, а й у сільському клубі Шушківців, який очолює з 2014 року. Передусім дбає про патріотичне виховання молоді, керує ансамблем «Гомін», в якому співають учасниці церковного хору. Організовує сільські свята за участю друзів-байкерів, колективні катання на санчатах. А буденними вечорами гуртує чоловіків довкола більярдного й тенісного столів.

Також священик працює менеджером агрохолдингу, реалізовує чимало соціальних проектів. Проте мене здивувало не стільки те, що отець Олексій обіймає так багато посад і всюди встигає, як те, що він іще й… садівник, пасічник, залюбки порається на городі, вирощує кролів, сам готує консервацію. Урожай цьогорічного сезону ледве помістився в 400 банок.

— Для чого вам стільки?! — дивуюся.

— Завтра до шкільної їдальні трохи привезу. Пригощаю паломників, друзів, котрі приїжджають з різних куточків України. Коли в неділю в храмі є чужі люди, запрошую їх на обід. У мене все є. Я не дивлюся людям у руки.

Цікавлюся, чи залишається в отця час на дозвілля. Так! І він його присвячує хобі — веде у Фейсбуку спільноту «Моя Лановеччина», головна мета якої: доводити людям, що якою не була б доля, а життя — прекрасне.

Служити людям — служити Богові

Громадська робота займає більшу частину життя священика. Як хто до цього не ставився б, отець Олексій переконаний: чинити добро ближнім означає служити Богові. На всі закиди щодо свого способу життя відповідає:

— Я люблю свою роботу і впевнений, що роблю правильно. Не стараюся догодити людям — годжу Богові через любов до людей. Ніколи нікому не стараюся нічого доводити, лише чиню добро і спонукаю до цього інших. Бо священик — найперше людина, але покликана Богом показувати людям дорогу до спасіння прикладом свого життя.

Отець вважає, що церква має йти в ногу з часом, сіяти слово Боже не тільки в храмі, а й у школах. Десять років тому він сіяв зерно Господньої науки на уроках християнської етики в Білозірській школі. І зовсім недавно вкотре пересвідчився, що воно проросло — коли в Києві посеред велелюдної вулиці почув по-родинному тепле християнське вітання: «Слава Ісусу Христу, отче Олексію».

Тож не дивно, що отця ми застали в школі. Він багато часу приділяє спілкуванню з дітьми. Радіє, що вони чують, коли розмовляєш не з високих трибун чи амвонів, а як із друзями — в невимушеній атмосфері, відверто. Тому й започаткував зимову недільну школу. Бесідує з дітьми в теплій хаті за чаєм, аналізує з ними різні ситуації в контексті Заповідей Божих.

— Але я безсилий, коли вдома дітей вчать по-іншому, — ділиться наболілим. — Церква і життя християнина починаються із сім’ї. Діти знають Заповіді Божі, але важливо, аби за цими заповідями жили і їхні батьки. Я обов’язки священика виконую сумлінно, проте мені повинні допомагати сім’я і школа. Так само й учитель без підтримки сім’ї не навчить і не виховає дитину.

Тато для Віті

Під час розмови з отцем Олексієм я зрозуміла ведучу телепередачі «Сюрприз, сюрприз!» Марію Єфросиніну, котрій раптом посеред ефіру захотілося його обійняти, доторкнутися до його сонячності. А коли отець говорить про прийомного сина — сонця в його погляді стає ще більше.

— Я розмовляю з вами, а думками — біля нього, — пояснює причину сонячності в очах. — Уявляю його в класі, за останньою партою… Знаєте, хочу стати йому найперше другом, а потім — татом і… мамою. Хочу віддати йому все позитивне, щоби він у майбутньому ділився з усіма любов’ю і сонцем у душі.

…У Віті померла мама, тата не було. Від першого класу виховувався в інтернаті. Має старших сестру і братів. Чому отець Олексій вибрав саме його? Відповідає: це промисел Божий. Планував узяти маленького хлопчика, але щирість Віктора, блиск у його очах полонили.

Щойно отець забрав сина з інтернату, відразу вирішив накупити йому обновок. Розповідає, якими вдячними очима дивився на нього Вітя, коли приміряв нові джинси, кросівки, светр… А ще тато Олексій купив йому телефон. Уперше в житті Вітя має свою мобілку!

— Мені ніхто ніколи не купував нових речей, — пригадує отець Олексій, але сонце в його погляді не тьмяніє. — Часи були складні: татові на зарплату давали тачку, а мамі — сервіз. Тому все, чого я не мав свого часу, хочу дати Віті.

Хлопець неабияк здивований тим, чим займається його прийомний батько. Мало того, що в неділі й у святкові дні по дві служби поспіль молиться, то ще й вранці, ввечері, в дорозі та кожної вільної хвилинки читає псалми. А скільки часу витрачає на бюрократію в різних установах і організаціях!

…Нині отець Олексій робить усе для того, аби Вітя почав йому довіряти, а вже потім, каже, зможе і навчати, і корегувати поведінку хлопця. Така ось мудра батьківська педагогіка. І невдовзі отець Олексій застосовуватиме її до другого сина, бо мріє взяти в сім’ю ще одного козака. Чому не дівчинку? Бо дівчинці потрібна мама. Про те, чому її немає, отець воліє не говорити. Сказав лишень, що в його житті було кохання. Було — і загуло. Шукати подружнє щастя вдруге священику не можна.

— Але життя прекрасне! — вкотре повторює, розбризкуючи поглядом сонячні зайчики.

— Навіть коли в країні війна? — провокую, аби отримати відповіді на запитання, що хвилюють мене найбільше. — Як це сприймати?

— Як випробування, — відповідає. — Через те, що люди не стали перед Богом на коліна. Ми повинні молитися за наших захисників, за Україну, за мир і єдність народу, допомагати військовим. Я кажу своїм парафіянам: коли люди стануть перед Богом на коліна — Україна встане з колін. Зміни повинні відбутися в наших головах. Треба дивитися в світле, вкладати світло в серця дітей. Прошу людей: вийдіть ввечері на вулицю, простеліть рядно в траві, послухайте цвіркунів, подивіться в зоряне небо. Все це безкоштовно! Вийдіть на вулицю в морозяний вечір, коли сніг поскрипує і дерева в сріблі довкола. Тільки уявіть: дерева в сріблі теж безкоштовні! Пограйте з дітьми в сніжки, порадійте, адже ви — найщасливіші, найбагатші, бо ходите, бачите…

* * *

Отець Олексій із Віктором підвозять мене до Ланівців. Священик співає, посміхається, жартує. Кілька разів йому телефонують — мобільний озивається перелунням церковних дзвонів. У відповідь на один із дзвінків отець замовляє різні види хліба й булочок. Довідуюся, що в Шушківцях немає крамниці, тож він іще й турбується, щоби сільчани були з хлібом.

А я дивлюся крізь шибку на голі дерева, болото, розбиту дорогу… Думаю, що доведеться зупиняти попутні машини, бо ж запізнююся на батьківські збори. Переживаю, що ніхто не зупиниться, бо на кожному моєму черевикові — по кілограму болота. І водночас розумію, що життя — прекрасне! Бо маю до кого ходити на батьківські збори. Бо якби не моя робота, я не бувала б у селах і не зустрічалася з такими людьми, як отець Олексій. І уявляю, як завтра вранці якійсь самотній бабусі із Шушківців привезуть до сніданку ще теплу булочку з маком. І від цього так тепло стає на душі, що погляд перестає спотикатися об ями на дорозі, а вихоплює з калюж тільки окрайчики неба. Дякую, отче!

На фото Василя БУРМИ: отець Олексій ФІЛЮК із учнями Білозірської школи.

автор: Лілія Костишин