Кінець 80-их років минулого століття був для СРСР періодом великої економічної і політичної кризи. Країна погрузла у великих грошових боргах, а з початком гласності і перебудови у республіках СРСР почались потужні процеси національного відродження, які вели до виходу з СРСР.

Щоб зберегти СРСР, московське керівництво вирішило надати союзним республікам більше прав і повноважень, які були б зафіксовані в деклараціях про державний суверенітет. У 1990 р. союзні республіки почали приймати такі декларації і цей рік навіть назвали парадом декларацій.

Питання прийняття Декларації про державний суверенітет Верховна Рада УРСР включила до порядку денного першої сесії. Це питання обговорювали довго — майже півтора місяця. Депутати-комуністи, які мали більшість у ВР, виступали за те, щоб вона була прийнята в промосковському дусі, депутати-патріоти, що входили до складу Народної Ради, — за те, щоб вона була проукраїнською. Прийняття цього документа прискорив перехід голови ВР УРСР В. Івашка в Москву, в ЦК КПРС, який навіть депутати-комуністи розцінювали як зраду. Скориставшись цим, депутати-демократи тут же повернулись до розгляду Декларації і її вдалося прийняти в проукраїнському дусі — майже як Акт Незалежності. По-перше, вона називалась не «Декларація про державний суверенітет УРСР», як було записано в проекті цього документа, а «Декларація про державний суверенітет України». По-друге, вона проголосила верховенство, повноту, неподільність влади республіки в межах її території, незалежність республіки у зовнішніх зносинах. По-третє, один з її пунктів називається «Самовизначеність української нації», в якому мовиться, що Україна є суверенна національна держава. Того, що Україна є національна держава, не записано навіть в Конституції України, прийнятій у 1996-ому році. По-четверте, в Декларації є такі пункти, як «територіальне верховенство», що означає верховенство законів України над законами СРСР, «народовладдя», що означає належність всієї влади народові, розподіл влади на законодавчу, виконачу, судову, що є у всіх демократичних країнах. По-п’яте, в Декларації є такі пункти, як «економічна самостійність», «міжнародні відносини», де записано, що УРСР як суб’єкт міжнародного права здійснює безпосередні зносини з іншими державами. По-шосте, в ній записано, що УРСР має власні внутрішні війська, органи державної безпеки, власні Збройні сили і що її громадяни проходять дійсну військову службу на території України. По-сьоме, в Декларації записано, що УРСР забезпечує функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя. ВР тоді ж, 16 липня 1990 р., прийняла постанову № 56-ХІІ «Про День проголошення Незалежності України». Це свято на державному рівні відзначалось 16 липня 1991 р., тобто ще до прийняття ВР Акта Незалежності України.

Оговтавшись після втечі в Москву В. Івашка, комуністична більшість ВР не збиралась реалізовувати ці пункти Декларації на законодавчому рівні. Це викликало народний протест. Першими запротестували студенти — члени організації «Студентське братство», які в Києві на площі Жовтневої Революції (тепер майдан Незалежності) розпочали на початку жовтня 1990 р. голодування під гаслом «Воля або смерть!». Це були переважно львівські і київські студенти, яких підтримали студенти майже у всіх обласних центрах, в т.ч. і в  Тернополі. На майдані разом із студентами голодували і семеро депутатів ВР, серед яких був і я. Студентське голодування набуло всесвітнього розголосу і генеральний секретар ЦК КПРС М. Горбачов дав вказівку першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому голодуючих студентів не розганяти, а вирішити це питання по-мирному. Внаслідок переговорів лідерів студентів із спеціально створеною комісією ВР 17 жовтня прийняла постанову щодо вимог голодуючих студентів, одним із пунктів якої був такий: «УРСР не підписує нового союзного договору до прийняття нової Конституції». Цей пункт, як показав час, був вирішальним у розвалі СРСР. Крім того, в постанові був пункт про проведення всеукраїнського референдуму на предмет довір’я Верховній Раді і пункт щодо обов’язкового виконання Верховною Радою пунктів Декларації. Після цього комуністична більшість ВР під нашим тиском і тиском народу, що прибував з різних куточків України, змушена була проголосувати за запропоновані депутатами від Народної Ради проекти законів. Перший з них був прийнятий 24 жовтня 1990 р., а саме «Закон про зміни і доповнення до Конституції УРСР», яким з Конституції знімалась ст. 6 про керівну і спрямовуючу роль КПРС і закріплювались основи діяльності різних політичних партій. Крім того, проголошувалось верховенство на території України її законів та обов’язковість виконання на території України постанов і розпоряджень ВР УРСР, а судовий контроль на території України може здійснювати тільки Верховний Суд УРСР. Тоді ж, у жовтні 1990 р., ВР ухвалила Концепцію реалізації державних відносин з радянськими республіками і вже у листопаді 1990 р. основи міждержавних відносин з Росією і Білорусією та були укладені з ними договори, відповідно до яких сторони визнавали одна одну суверенними державами і зобов’язувались визнавати територіальну цілісність і державні кордони, які існували на час підписання договору про утворення СРСР. Це дозволило уникнути кровопролиття під час розпаду СРСР, що, наприклад, мало місце після розпаду Югославії. 1 листопада 1990 р. був прийнятий «Закон про повну економічну самостійність України і про перехід до ринкових відносин в економіці». 5 листопада Міністерство юстиції зареєструвало Українську республіканську партію, головою якої став М. Горинь.

7 листопада 1990 р. у Києві відбулась величезна демонстрація проти відзначення 73-ої річниці Жовтневої революції. Тоді ж було заарештовано депутата ВР С. Хмару. У грудні того ж року відбувся страйк шахтарів Донецької і Луганської областей, які вимагали надати Декларації статус конституційного закону. Крім згаданих тут законів, ВР тоді прийняла закони про власність, про підприємництво, про міліцію, про банки, що більше Москві не підпорядковуються, а тільки ВР України. 17 квітня 1991 р. ВР прийняла Закон «Про реабілітацію жертв політичних репресій». Коли Москва запланувала проводити у березні референдум на предмет збереження оновленого СРСР, 16 лютого 1991 р. в театрі опери та балету у Львові відбулась Галицька Асамблея, на яку зібрались депутати обласних рад Львівської, Тернопільської, Івано-Франківської областей, а також депутати ВР від цих областей і, крім інших рішень, прийняли рішення під час березневого всесоюзного референдуму до виборчих бюлетенів в цих областях додати ще одне питання: «Чи хочете Ви, щоб Україна була незалежною державою?», що й було зроблено. Майже 80% галичан проголосували тоді «за». Отже, внаслідок рішень ВР, рішень багатьох місцевих рад, Україна далеко відійшла від Москви.

Але чи не найважливішою подією в Україні, що відіграла вирішальну роль у розвалі СРСР, було рішення ВР 27 червня 1991 р. На цей день за вказівкою Кремля ВР УРСР запланувала розгляд проекту нового союзного договору, дату підписання якого, після схвалення цього проекту союзними республіками, було заплановано на 20 серпня 1991 року. З метою не допустити схвалення ВР цього проекту Народний рух України, Республіканська партія, інші патріотичні організації закликали народ прибути до Києва і висловити свій протест. На цей заклик до столиці прибули сотні тисяч людей, які перекрили рух транспорту в місті і заблокували приміщення ВР. І ми, депутати-члени Народної Ради в сесійному залі, і пікетувальники постійно нагадували голові ВР Л. Кравчуку, що він не має права порушувати постанову ВР щодо вимог голодуючих студентів про недопустимість підписання з боку УРСР нового союзного договору до прийняття Конституції. У такій ситуації Л. Кравчук і комуністична більшість ВР не ризикнули прийняти рішення із схвалення цього законопроекту. Однак, побоюючись гніву кремлівського керівництва, вони не ризикнули прийняти рішення і про його несхвалення. Тоді в результаті переговорів між Народною Радою і комуністичною більшістю вдалось досягти компромісного варіанту, а саме повернутися до розгляду цього проекту 20 вересня 1991 р. А це зірвало всі плани Кремля. Внаслідок цього вище державно-партійне керівництво СРСР на чолі з віце-президентом СРСР Г. Янаєвим вирішило зберегти Союз силовими методами і пішло 19 серпня 1991 р. на державний переворот (ГКЧП). Метою його було перш за все ліквідувати суверенітет і паростки демократії в Україні, тобто нейтралізувати Україну як головного суб’єкта зриву підписання нового союзного договору. Планувалося після розгрому демократичних сил в Росії ввести війська до Києва та інших міст України. Вже були складені списки українських активістів і навіть  заготовлена відповідна кількість наручників. Почувши про цей державний переворот, ми, тернопільські рухівці, представники інших патріотичних партій, зранку 20 серпня 1991 р. у Спілці письменників зібрались на засідання Координаційної Ради, однозначно засудили ГКЧП і закликали народ не підкорятися йому і не виконувати його рішення. Це було зроблено тоді ж, 20 серпня 1991 р., і в інших обласних центрах України. Ввечері того ж дня депутат ВР СРСР від Тернопільщини Г. Петрук-Попик, голова нашої Координаційної Ради В. Турецький виїхали до Києва, щоб  засудити ГКЧП і прийняти Акт незалежності. ЦК КПУ, обласні, міські структури КПУ, як відомо, ГКЧП підтримали.

Але, як відомо, путч закінчився поразкою, і 24 серпня 1991 р. ВР ухвалила Акт Незалежності. Безперечно, поразка путчу прискорила вихід України із складу СРСР, але Україна йшла по цьому шляху прямо і рано чи пізніше вона із складу СРСР би вийшла. А ГКЧП спровокувала саме політична поведінка України.

Проголошення України  самостійною державою світ сприйняв з великим піднесенням. ВР України упродовж 1992 р. сформувала всі атрибути державності — від кордонів до власної армії (до речі, під кінець завершення наших повноважень у 1994 р. наша армія налічувала 660 тис. воїнів), грошей і всіх необхідних державних структур. Але, на жаль, тому, що в ній переважали перефарбовані у синьо-жовтий колір вчорашні комуністи, які за духом і свідомістю не змінились, не були прийняті такі закони, які Україні вкрай були потрібні. Це — закон про корінну націю як постколоніальну, постгеноцидну. Не було прийнято програми її реабілітації. Не було розроблено програми дерусифікації України, як це зробили країни Прибалтики, не було прийнято такого закону про громадянство, як в країнах Прибалтики, відповідно до якого громадянство отримує той, хто володіє державною мовою, знає історію і Конституцію країни, та багато інших законів. Ми, члени радикальної фракції Народної Ради С. Хмара, Ф. Свідерський, Я. Зайко (Герой Небесної Сотні), Л. Скорик, я — нас було близько 20, вимагали розпуску нашої ВР, рад усіх рівнів і на основі нового закону про вибори в молодій державі провести вибори до всіх рівнів. Тоді в умовах антикомуністичних настроїв можна було б обрати справді проукраїнські демократичні органи влади.

С. Хмара у своїх спогадах писав: «Помилково вважати, що не було тоді, у далеких 1990-1991 роках, депутатів, які правильно, по-державницькому мислили стратегічно, попереджали про небезпеки, які знали, що робити в першу чергу і, безумовно, розуміли, що для цього необхідно корінним чином змінити систему влади, про що намагалися переконати своїх колег-депутатів. Але — марно. Ми тоді, на відміну від інших, не їздили по закордонах, а трудилися в поті чола, бо розуміли, що Україну потрібно будувати тут, на Батьківщині. Не можу не згадати тих друзів-депутатів, які найбільш наполегливо і самовіддано працювали і послідовно відстоювали правильні позиції, це зокрема: О. Барабаш, О. Воробйов, Я. Зайко, І. Калинець, А. Касьяненко, В. Колінець, В. Мельничук, Г. Маслюк, Г. Васильєв, О. Сугоняко, С. Семенець, В. Слєднєв, Л. Яковишин, Т. Яхеєва. До нас тоді не прислухалися, ми програли, програли демократичні сили, і Україна втратила унікальний історичний шанс стати на шлях швидких політичних і соціально-економічних реформ. І, таким чином, в Україні залишилася антинародна, антиукраїнська влада, яка тримає її в корумпованому болоті свавілля і несправедливості, що призвело до створення всевладдя мафіозно-олігархічної системи».

Сьогодні, після Революції Гідності, влада в Україні, на жаль, негідна. Це стосується і президента, і уряду, і більшості Верховної Ради. Крім того, вся влада в Україні за духом, не кажучи вже за етнічним корінням, не українська. Україна сьогодні веде війну на два фронти: з Москвою — зовнішній фронт і між олігархами за гроші — війна на другий фронт. Таку владу треба міняти. Сьогодні Україна як незалежна держава формально існує, а реально ні, бо частина її окупована, а зсередини вона нищиться. Отож мусимо докласти всіх зусиль, щоби незалежність України зберегти і розбудувати її як цивілізовану державу.

Володимир Колінець, народний депутат України І скликання