Восени цього року виповниться сімнадцять, як поет і письменник з Тернополя Василь Махно перебуває в Америці. Спочатку мешкав у Бруклині, тепер – на Статен Айленді. Статен Айленд – це острів, менший за Лонг Айденд і Мангеттен, бо Нью-Йорк – це місто на островах. Вважає, що без цього виїзду не було б його теперішнього розуміння світу та його багатогранності, з іншого боку – проживши стільки часу поза межами України, – також щось втратив. Відповіді на ці питання шукає, коли пише.

– Пане Василю, у скількох країнах побували? Яка найекзотичніша для вас?

– У багатьох.  Не відвідував ще Африку та Австралію. Сподіваюся, що екзотика Монголії, куди в серпні полечу на міжнародні поетичні дні, приємно здивує. Це якщо про екзотику.

– Скільки видали книжок? Яка найпопулярніша  і чому?

– Це запитання змусило мене зазирнути до Вікіпедії. Виглядає, що українською мовою видано вісімнадцять. У перекладах польською мовою видано – шість, англійською – дві, по одній румунською, сербською, російською. Ось саме тепер виходить збірка віршів «Приватний коментар до історії» у Ізраїлі у перекладі на іврит.

Думаю, що найпопулярніша збірка оповідань «Дім в Бейтінґ Голлов». За короткий час було розпродано перший наклад і видруковано другий. Мабуть, тому що проза. Поезія потребує тонших взаємостосунків між текстом і читачем.

– Чого може боятися емігрант?

– Я не певен, що він повинен чогось боятися, але повинен усвідомлювати ті виклики, на які себе прирікає.

– Найжорсткіше рішення, яке вам доводилося приймати закордоном…

– Рішення залишитися в Нью-Йорку, бо від цього багато чого залежало. Найперше мені залежало на творчості.

– Що ви здобули в Америці?

– Я здобув досвід чи радше його поглибив. Досвід інтелектуальний і життєвий.

– Яка ваша найбільша проблема в Америці?

– Не зношу нью-йоркської спеки.

– Скільки сучасному поету потрібно грошей, щоб почуватися впевненим? Ви складаєте плани на життя? Рахуєте гроші чи ні?

– Усе відносно. Я думаю, що письменникові потрібно стільки, щоби можна було писати і не думати про хліб насущний, однак реальності корегують ці солодкі письменницькі бажання. Гроші це така видумка людства для того, щоби можна було усе виміряти: що і яким коштом. Усіма підрахунками у мене займається дружина, бо я не вельми упадав за математикою ще з дитинства. Інколи рік у мене розписаний, інколи – спонтанний. Плани, звичайно, що є .

– Які останні події не дають вам спокою? Чому? Що вразило?

– Кожен день існують виклики і проблеми. У світі тривожно. Україна  ніяк не вирішить проблему  війни…

– Вчинок дитинства, за який досі відчуваєте провину.

– Чомусь пригадується зима 1972 року. Я – школяр.  Живу з дідом і бабцею – материними батьками – у селі Базар Чортківського району. Мама одружилася вдруге і виїхала з вітчимом до Кривого Рогу, де була дідова квартира. Там вони вчителювали, туди згодом переїду також і я. Це час зимових канікул і мама вирішила приїхати з Кривого Рогу до села. Я виходжу до обори. бо хоч канікули, але у школі повинен відбутися якийсь захід. Сніги, йду гостинцем, щоби звернути у шкільну вуличку. Школа австрійська, там вчилося багато поколінь цього села. І раптом чую хтось кричить за мною. Я повертаюся і бачу: з автобуса йде снігами моя мама. З валізочкою в руці. Я на мить зупиняюся, але прикидаюся, що не чую. І звертаю у напрямку школи. Чомусь мені тепер соромно за це і шкода мою молоду маму. Тепер я розумію, який шлях вона здолала, щоби приїхати і побачити мене. А мене як заціпило тоді. Повернувшись за годину додому, я начувся від діда і бабці про себе всього. І мама сиділа на бамбетлі заплакала.

– Чи сумуєте за чимсь, що пов’язане із Тернополем , за місцем, де народилися?

– Не можна сказати, що сумую. У кожного існує свій особливий простір. У цьому просторі живуть люди та їх голоси,  які тобі чимось дорогі. Чомусь саме там і з ними тобі затишно. У травні цього року я проїхався цими місцями: Чортків, Базар. У Чорткові зустрів багатьох нових приятелів і, навіть, пса Петровича, який живе серед руїн замку. У Чорткові, вперше за багато років я прокинувся в готелі і поїхав зранку до центру пити каву. Побачив, як місто пробуджується. Як проходять мимо «Брістоля» люди. Як офіціантка каже, що кава з одинадцятої. По дорозі до Базару – зупинилися серед поля. Нарвав полину. Згадав, як у дитинстві їли його цілими пригорщами, щоби перебити запах від куріння. Це не сум і не ностальгія – а якесь пронизливе відчуття отого особливого простору.

– Що для вас Тернопіль? Улюблене місце в Тернополі і чому саме воно?

– Місто молодості, в яке завжди повертаєшся. У Тернополі мені найбільш затишно. Можливо, саме тому я не продаю свою квартиру з надією якусь частину життя прожити ще в Тернополі. Я люблю центр. Вулички, в яких затрималося довоєнне місто. Цього в Тернополі, як знаєте, небагато, але дещо збереглося – своєрідний європейський урбаністичний сегмент, натяк історії, мова дверей, вікон, клямок, сходів.  Натяки, деталі, зміст.

– Як переживаєте розлуку з близькими людьми? Що ви робите, коли хочете відволіктися від сумних думок?

– Я намагаюся надовго не відлучатися, тому така «розлука» завжди корисна в родинних стосунках. Якщо йдется про близьких людей, з якими хотілося б побачитися і порозмовляти, тобто з тими, хто з тобою однієї крові, то внаслідок мого переїзду до Америки, справді, не часто відбувається такі побачення. Інколи такі зустрічі – розчаровують, бо все змінилося. Друзі змінили погляди на життя, більшість загрузло у  колі своїх «улюблених» тем, дехто втратив колишні зацікавлення, які нас єднали: припинив цікавитися  літературою.  Тоді саме приходять сумні думки, від яких, як ви кажете, треба відволікатися.  Я в такі моменти намагаюся читати, дивитися фільми, або кудись виїжджати. Найбільше мене розвіює подорож.

– За якими критеріями вибираєте собі друзів?

– Річ у тім, що я уже нікого не обираю. Як правило, знайомих може бути тисяча і більше, а друзів лише кілька. З роками і те вузьке коло звужується, бо люди змінюються, комусь ти чимось не вгодив, хтось – тобі. Взагалі людина самотня і Нью-Йорк – місто самотніх людей. Прошу тільки, не сприймайте мої слова буквально. Звичайно, що Нью-Йорку галасу і руху не займати, але самотність тут переслідує кожного. Просто вона переслідує кожного будь-де.

– Як треба жити, щоб бути щасливим? Від чого отримуєте задоволення?

– Я ніколи не розумів, що таке щастя. Тобто це якась надто романтизована субстанція, про яку всі говорять, але не знають як її описати. Ну, можливо, описують, але мене це не переконує. Життя взагалі – штука за сімома замками. Є відносні зовнішні атрибути щастя, які інколи не відповідають внутрішнім оцінкам і відчуттям. Задовлення? Ну від багатьох речей. Нового вірша, нової книжки, нового піджака, приємної усмішки дружини… та, навіть, від того, що захід сонця, за яким спостерігаєш на березі океану, особливо живописний.

– За що варто в Америці боротися?

– За себе.

– Як ставитеся до соціальних мереж в інтернеті? Де зареєстровані? Часто сидите в інтернеті? А телевізор дивитесь?

– Я ставлюся позитивно. Маю сторінку Фейсбуку, мене довго переконували, що її варто започаткувати. З інтернетом «дружу» і багато почерпую інформації саме звідти. Телевізор? Переважно дивлюся фільми. Добрі фільми мене тримають у  тонусі. Я завжди любив кіно, більше за театр.

– Коли ви зрозуміли, що не все знаєте у цьому житті?

– Та й я зараз нічого не знаю про життя. Це щось незрозуміле, в чому ми беремо участь і що неможливо собі витлумачити.

– Ваша найбільша вада? Чи вона вам завадила в житті?

– Це потрібно запитати у моєї дружини, вона точно знає.

– Ставлення до жінок.

– Мені подобаються красиві й розумні жінки. Саме в такій пропорції: красиві й розумні.

– У вас двоє дітей? Чим займаються?

– Так, доньки. Старшій Христинці – 24, молодшій Софійці – 14. Вони різні за характерами. Христинка ще студентка, Софійка – школярка. Старша  якось спробувала перекласти деякі мої оповідання та есеї англійською. Схоже на те, що їй це вдається.

– Що ви відчували, коли у вас народилися дочки? Де ви були в цей час?

– Найбільше я хвилювався за Світлану. Старша донька народжена в Тернополі, а молодша уже в Нью-Йорку. При народжені Софійки я був присутній. Пологи не були важкими, але й нелегкими. У сусідній палаті народжувала ортодоксальна єврейка і ми з її чоловіком, стоячи у коридорі, кидали один одному підбадьорюючі погляди. Раптом з палати, в якій народжувала хасидка почувся дитячий плач. І щасливий батько забіг до палати. Я ще очікував. Хасид вибіг і попросив мене набрати число телефона, бо була субота, щоби повідомити когось в Ізраїлі. Я тримав тедефон біля його вуха, а він розмовляв. У той час, коли я допомагав щасливому хаcидові, народилася Софійка і я побачив вже її у шапочці.

–  Чим саме батьки повинні ділитися з дітьми, а що «залишати» у своєму житті?

– Батьки не повинні заважати дітям робити свої помилки.

– Як вас виховували? На що робили акцент?

– Мене виховували дід і баба – материні батьки, потім  мама з вітчимом. Кожен з них у свій спосіб долучився до формування. Хоча я люблю китайське прислів’я: «Усі, хто зустрічаються на твоєму шляху можуть бути твоїми вчителями».

– Як ставитеся до творчих людей, що безліч разів розлучаються?

– У кого як виходить. Справа цілком індивідуальна. Взагалі у подружньому житті, стосунках чоловіка і жінки існують тисячі відтінків, які для стороннього ока прикриті.

– Ви відома людина. Вам подобається увага шанувальниць? Як реагуєте на захоплення інших вашою персоною?

– Подобається і увага шанувальниць, і самі шанувальниці.

–  Чи можете «прочитати» чоловіка по тому, як він поводиться з жінкою? Чи можете прочитати жінку через її ставлення до чоловіка?

– Ставлення чоловіка і жінки одне до одного багато може показати, але не все.

– Чи міняється з роками ваше розуміння кохання? Вірите у любов з першого погляду?

– Я думаю, що не змінюється, тому що це почуття пояснити неможливо в першу чергу самому собі. Бо ти переживаєш таке піднесення, яке, здається, прикручує тобі механічні крила, щоб злетіти.

– Ви схильні до сімейного життя чи до самотнього?

– Я думаю, пів на пів. Інколи мені подобаються родинні обов’язки (привезти молодшу дочку зі школи, підвезти на летовище старшу, інколи кошу траву чи прибиваю нову картину на стіну), але, справедловості ради, треба відверто сказати, що значну частину родинних ниток тримає Світлана. Я люблю самотність. Бо у ній пишеться і розмірковується краще.

– Коли розуміти, що стосунки себе вичерпали? Нині люди легко розривають стосунки.

– Так було завжди, не тільки нині. Існує якийсь запас у стосунках, а коли він і чому вичерпується – не знає ніхто.

– Ваш досвід подолання сімейних криз. Що може бути рятівним колом?

– Обопільна мудрість і витримка.

– Вважаєте романтику неодмінним атрибутом для сімейного щастя?

– Я уважаю довіру.

– Яку жінку треба обирати для життя? А жінці якого чоловіка варто вибирати? У вас же є дочки.

– Я не знаю. Переконаний, що кожна зустріч чоловіка і жінки неповторні. І як писав Даніло Кіш, що досвіду кохання не існує і він не передається, для кожної пари усе вперше.

– Наскільки важлива зовнішність для жінки?

– Я думаю, що це все.

– Зараз змістилися традиційні ролі чоловіка й  дружини. Яку функцію тепер виконує чоловік?

– Так, я уважаю це нормальним і феміністки мене тут підтримаюють.  Ми з вами живемо у надто змінному світі, тобто змінюються не лише ролі чоловіка і жінки в соціальному сенсі. Я не думаю, що у родинних стосунках важливо: хто скільки заробляє, важливим є відчуття близької людини, котра готова з тобою ділити усе в житті. У патріархальних суспільствах такий поділ суттєвий, у модерних – ні.

– Хто повинен бути головним у сім’ї?

– Любов.

– Що таке самотність?

– Я переконаний, що кожна людина на якомусь із етапів свого життя починає дивитися внутрішнім зором в себе. Це  я розумію як навчання самого себе самотністю. Самотність присутня у молитві, тобто чи це молиться християнський чи буддійський монах, мусульманський імам чи юдейський рабин – це завжди слова самотньої людини. Письмо також спосіб самотньої людини порозумітися зі світом. Переконаний також, що з кожним роком, коли людина стає старшою, її самотність поглиблюється і потреба в самотності зростає.

– Свобода – це…

– Відчуття гармонії.

Наталя ЛАЗУКА

ПРО ТЕ