Тернополянка Ольга Зайчук під час карантину перебуває з дітьми на забутому хуторі Худибина – за 75 км від Тернополя. Тут є 12 хат. Сюди не їздить ніякий транспорт.  У давнину тут тримали худобу, бо довкола ліс, поля і трави. – розповідає Суспільне.

– Питають мене люди, з якого переляку я зібралася в село, – розповідає Ольга. – Мій прадід Петро Кульба – родом з цього хутора. Був сільським господарем. Їздив на заробітки до Канади. Купив багато землі, заснував цей сад. Потім у 42-му році радянська влада його знищила.

Коли Ользі було 16, вона зарікалася тут жити. Хотіла поїхати якнайдалі і більше ніколи сюди не повертатися. Адже промивала капронові коліна в місцевому потічку. Бо впала. “Мої діти не будуть містити болото”, – казала.

– Мине час і вкотре все зміниться, – каже Ольга. –  До землі більшість людей таки повернулося.

Перебування на самоті повернуло Ользі адекватну самооцінку, яка похитнулася  від нерозуміння інших людей. Життя в селі – значно важче, треба багато працювати фізично. Зате легше на голову, – каже Ольга. Діти мають хороший сон і апетит, Нема часу нудитися. Тут усе справжнє, як є.

– Ця весна перевернула все, – продовжує Ольга. – І не тільки в мене. Дійшов час зрозуміти, що все, чого ми не приймаємо, що так старанно заховуємо в куточках підсвідомості та біографії, має над нами сильну владу. Є величезним ресурсом та веде до внутрішнього зростання. От ми з дітьми знову на загубленому між світами і часом хутірці. Де скрипить прадідова верба, де так смачно весною пахнуть ранки, де птахи прилітають за графіком, а яйця лежать не в супермаркеті на полиці. Тут якщо хочеш солодкого – мусиш спекти. А хочеш їсти – зварити. Тут найбільший дедлайн – не посаджена цибуля.