Файне місто

Якби не війна» у Тернополі з… ложкою дьогтю

У Тернополі в Українському домі «Перемога» відбулась презентація волонтерського фотопроекту «Якби не війна».

14372411_1107112532714795_6406681566487686432_o

«Про таких, як вони, треба говорити на всіх телеканалах. Такими, як вони, мають бути забиті всі стрічки новин в інтернеті. Це ті обличчя, які повинні дивитись на нас з придорожніх білбордів. Обличчя, усмішки та очі захисників, які дбали про наше мирне життя… Декому з них довелося віддати за це своє…»

146 Героїв, 122 історії, 8 блоків  проекту – це історії життя 97-ми «звичайних» людей, які живуть серед нас. І про життя 25 янголів, які спостерігають за нами з небес.

«Фотовиставка «Якби не війна»  — це історії про те, як війна калічить тіла, але звеличує душі. Історії про те, що отримані важкі травми  — не привід опускати руки. Про людей, які, попри все, не втрачають здатності любити і мріяти. Історії про кохання всупереч війні. Історії про те, що не обов’язково бути військовим, щоб захищати свою землю. А також, що не обов’язково бути чоловіком, щоб тримати в руках зброю, так само, як не обов’язково бути українцем – щоб захищати Україну. Історії про тих, хто віддав Україні найцінніше, що в них було – життя», — так описують свій проект, який із простої фотосесії переріс у маcштабну фoтoвиcтавку та майже 500-cтoрінкoву книгу «Якби не війна» його авторки, волонтерки Тетяна Грубенюк, Євгенія Барилко та Юлія Волкова.

У фотопроекту — «тернопільське коріння»

 —  Для мене нинішня презентація особлива, тому що я сама з Тернопільщини,  — хвилюється, виступаючи перед присутніми, Тетяна Грубенюк. — Перед земляками відчуваю особливу відповідальність…

Відвідуючи ще з початку бойових дій Київcький війcькoвий шпиталь,  дівчата вирішили, щo прocтo дoпoмагати заxиcникам на фрoнті та в гocпіталі для ниx уже замалo, щo іcтoрії coтень українcькиx бійців, якиx знають вoни, муcить пoчути вcя Україна і навіть веcь cвіт.  Тому й вирішили cтвoрити цей фoтoпрoект, аби пoзнайoмити наc із тими, кoму ми пoвинні бути вдячні за мир і cпoкій в нашиx міcтаx і будинкаx, пoказати, якими вoни були до війни, на війні, якими стали піcля неї,  щoб привернути увагу грoмадcькocті дo тoгo факту, щo Герoї cеред наc і їx життя триває…

Можливо, каже Тетяна Грубенюк, вони щодня невпізнаними проходили біля нас, а тепер, коли ви побачили їхні обличчя,  будете знати, що той, хто їде біля тебе в маршрутці чи сидить у кафе, насправді Герой. Повірте, у Тернополі їх  чимало…

Сторінку проекту заблокували… через Віталія Марківа

Фотопроект складається із восьми тематичних блоків, кожен з яких представляє нам героїв війни у новому світлі. У блоці «Війна – це тимчасово. Професії» організатори вирішили показати, ким є герої АТО у мирному житті. До того, як взяти у руки зброю,  вони були вчителями, шахтарями, музикантами, кухарями, агрономами, бухгалтерами і навіть ді-джеями… Один з героїв блоку — наш земляк, уродженець Хоросткова Віталій Марків. Нещодавно всю Україну сколихнуло його затримання в Італії, де бійця звинуватили нібито у причетності до загибелі італійського фоторепортера Андреа Рокеллі під час артилерійського обстрілу поблизу Слов’янська.

— Ми дуже вболіваємо за нього, — розповідає Тетяна. — До слова, після затримання Віталика трапився  дуже прикметний випадок. Сторінку нашого фотопроекту у Фейсбуці одного дня було заблоковано начебто через якісь скарги і нас повідомили, що її буде розблоковано після того, як з неї видалять всю інформацію саме про Віталика… Ми зрозуміли, що та інформація, яку ми зібрали, є важливою, бо розповідає правдиву історію про нашого героя.

Пригадую, як на нашій виставці у Києві школярі просто-таки прикипіли до фото Віталика і розпитували нас про всі подробиці його історії: як він, живучи багато років в Італії і працюючи там діджеєм, повернувся в Україну або підтримати Євромайдан, а згодом подався добровольцем в АТО… Ми дуже сподіваємося, що італійське правосуддя виявиться справді правосуддям і з Віталика знімуть усі безпідставні звинувачення. До речі, діджейський пульт для зйомок Віталика нам давав Фагот із ТНМК,  а наш земляк Віктор Павлік позичав свою гітару для зйомок ще одному учасникові проекту — музиканту Жені Гуділову.

«Шерше ля фам» у Межигір’ї

Кожен із блоків проекту відкриває нам нові грані життя наших героїв. Тут і їх не менш героїчні мами, і легіонери, які  з різних куточків світу приїхали воювати на Схід нашої держави… У блоці «Я — є» йдеться про те, що хоча бійці пішли з війни, але війна не пішла із них і дуже важливо допомогти їм адаптуватися у мирному житті. Блок  «Незламні. Нескорені. Невідомі» знайомить нас із невідомими героями війни, а блок «Жінки на війні» показує, що словосполучення «слабка стать» —  безнадійний анахронізм…

— Ми вирішили показати наших героїнь  у красивих вечірніх сукнях, — розповідають дівчата,—  і були приємно вражені, що нам пішли назустріч  відомі дизайнери, просто так, «за дякую», представивши нам цілу купу розкішних вечірніх суконь для учасниць проекту… У когось із них троє діток, у когось —  дитина з особливими потребами, хтось просто ще зовсім молоденька дівчинка… Пригадую відповідь однієї  з учасниць проекту Вікторії Дворецької  на журналістське запитання, як, мовляв, ви потрапили на передову. «Сіла в автобус і поїхала… Можу сказати маршрут…»,  — сказала, як відрізала, Віка… Ми всі дуже ними пишаємося. Дівчата цілковито ввійшли у роль: приїжджали на зйомки навіть о четвертій ранку, тішилися своїм перевтіленням… Був казус, коли під час фотосесії у Межигір’ї хтось із нардепів, проходячи повз,  викликав до нас… знімальну групу «Надзвичайних новин». Мовляв, там щось дивне коїться: усюди ходять дівчата у вечірніх сукнях і зі зброєю…  Довго сміялися, коли усе з’ясувалось…

Весілля Юлії Соцької та Юрія Весельського.

 Історії кохання у стилі мілітарі

 Блок «Кохання і війна», де військовослужбовці зображені разом зі своїми другими половинками, для   дівчат-організаторок проекту особливий. І не лише тому, що  у процесі роботи  поєднали свої серця одна з його волонтерок та герой проекту Євгенія та Назар Барилки. Кохання — це ті цілющі ліки, які здатні заживляти будь-які рани, отримані на війні, переконані  учасники проекту.

Усіх присутніх неабияк зворушила історія нашої землячки, уродженки Тернополя Юлії Соцької та житомирського десантника Юрія Весельського.

У червні 2014 року 20-річний Юрій вивів обстріляний БТР із вогню, врятувавши себе і весь екіпаж. Втратив ногу, кошти на лікування та дороге протезування збирали усією Україною…

Юля родом із Тернополя, проте коли їй було десять років,  разом з батьками емігрувала до  Канади.  Там вона успішно навчалася, здобувши вищу освіту у сфері журналістики та телерадіомовлення . В активі Юлії — понад десять років досвіду роботи редактором і продюсером телевізійних новин на CTV (Канада) та CNN (США).  В Америці її чекала успішна кар’єра. Але коли почався Євромайдан, її українське серце не витримало і вона повернулася в Україну навіть попри застереження батьків.  В Україні Юля очолила міжнародний відділ ТСН і … познайомилася з Юрієм. Їх історія любові цьогоріч у червні увінчалася весіллям…  Пара приїхала на презентацію до Тернополя, тож їх історію присутні почули з перших уст.

— Тепер не лише я, а й Юра з Тернополя, —  жартувала на презентації у «файному місті» Юлія.  — Я дуже рада, що дівчатка привезли цю виставку у моє рідне місто. Я знаю, як нелегко народжувався цей проект, як вони усі переживали і жили цими історіями… Женя і Назар Барилки були нашими дружкою і дружбою на весіллі, ми усі разом уже давно одна велика сім’я…

— Я хочу щоб ця книга, яку випустили дівчата, стала реліквією у кожній українській сім’ї,  — додав Юрій Весельський. — Прочитати історії, написані у ній, має кожен…

«Ложка дьогтю» тернопільської презентації

Останній, найбільш болючий, найважчий для сприйняття блок — «Загиблі герої». Його учасники не мали змогли розповісти про себе: їх портрети та свічки-лампадки біля них нагадують нам, що вони уже ніколи не повернуться з війни…

На проекторі-екрані — назавжди 32-річний наш земляк Андрій Юркевич… У залі «Перемоги» тато Андрія зі сльозами на очах ділиться наболілим: про те, що людей у залі мало б бути як мінімум утричі більше, про те, як боляче буває дивитися на людську байдужість… Дружина Христина дякує за те, що згадують про її чоловіка… А далі… А далі я не знаю, як про це написати. Я не хочу про це писати, бо це дико, боляче і шокуюче. Бо мені стає соромно за рідне місто…

Під час виступу Христини Юркевич присутні на заході курсанти Нацгвардії (судячи з їх індиферентної поведінки, явно зігнані «для галочки») один за одним почали… виходити з зали! Не стримали їх навіть прохання організаторів проявити повагу до дружини загиблого земляка і затриматися на кілька хвилин… Емоційний пост Тетяни Грубенюк у Фейсбуці про недостойну поведінку тернопільських військових здійняв цілу хвилю обговорень, його процитували навіть столичні видання.

«Реакція командування Національної Гвардії на мій допис була швидкою, —  зазначає Таня у тому ж таки Фейсбуці. — Ведеться службове розслідування з цього приводу, командиром були принесені вибачення, нацгвардійці писали у приват слова вибачення за таку поведінку представників їх підрозділу…»

Але осад від «ложки дьогтю», як у несмішному нині анекдоті, залишився… Бо не можна допускати, щоб пам’ять про тих, кого убила війна, убивала людська байдужість…

Джерело: НОВА Тернопільська газета

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK