Файне місто

«Вона мріяла пронести український прапор», – мама Олени Підгрушної

Надія Підгрушна, мама чемпіонки — про перемоги і жаль видатної доньки-біатлоністки.

Як повідомляє офіційний сайт Федерації біатлону України, треті змагання біатлоністок на Олімпіаді в південнокорейському Пхьончхані з 14 лютого перенесли на 15-те через складні погодні умови. Йдеться про індивідуальну гонку на 15 кілометрів. На жаль, капітан жіночої збірної України з біатлону, чемпіонка Олімпійських ігор в Сочі, чемпіонка світу, п’ятиразова чемпіонка Європи, тернополянка Олена Підгрушна за станом здоров’я не бере участі в змаганнях. Напередодні «День» спілкувався з мамою всесвітньовідомої спортсменки Надією Богданівною Підгрушною, яка зазначила, що Олена дуже про це шкодує.

— Пані Надіє, на Олімпіаді в Сочі ви були разом з Оленою. Напевно, на відстані вболівати складніше?

— Так. На відстані складніше. Там ми більше спілкувалися по телефону. Один раз їздили до них на базу. Настрій ближче передавався. Ну, і дух Олімпіади. Там, звичайно, все дуже цікаво, захопливо. Телевізор того не передає. Хоча, з іншого боку, ми вже звикли. Роками так на відстані. Я вже знаю, про що питати, перед гонкою її ніколи не чіпаю, нічого не бажаю. У день старту стараюся їй не дзвонити. Міркую, тоді вона збирається з думками.

— Ви просто переживаєте і все.

— Ми, як то кажуть, відсиджуємося в тиші.

— Ви сказали про настрій під час змагань. Який зараз настрій в Олени? 

— Вона ретельно готувалася до Олімпіади. Але через хворобу влітку і тепер, перед самим стартом, як кажуть, всі зусилля були зведені нанівець. Олена півтора місяця зараз фактично не тренувалася. Навіть не знаю, чи взагалі братиме участь в гонці. Поки що перемістилася місцями. Мала бути серед основних, але зараз як запасна. А тому настрій, розумієте, це — суцільний смуток і жаль.


ФОТО РЕЙТЕР

— Але, тим не менш, на Олімпіаді в Пхьончхані Олена — прапороносець української збірної. А це — дуже почесно.

— У принципі, так. Її вибрали за результатами попередніх виступів. Я знаю, що там було голосування.

— В інтерв’ю одному з телеканалів Олена сказала, що це була її дитяча мрія. Чи ви знали про цю мрію? 

— Вона хотіла на Олімпіаді нести свій прапор. А ще більше хотіла на гонку потрапити. Під час минулої Олімпіади, коли Олена фінішувала в нашій золотій естафеті, її запитали, чому не взяла прапор, так, як цього хотіла. Вона відповіла, що якби взяла прапор, то вже би впала. Настільки виклалася під час гонки. А та мрія залишилися. Я знала, що Оленка хотіла саме так пройти, потішитись, порадіти. Але не уявляла, що саме в такому амплуа їй запропонують виступити — і вона нестиме український прапор.

— А коли донька вирішила займатися професійним біатлоном, ви з батьком її підтримали? Чи, можливо, відмовляли від такого рішення?

— Спочатку відмовляли, бо вважали, що спорт —  тимчасове явище для кожної людини. І потім в 30 чи в 32—33 роки, так би мовити, починати життя майже з нуля, важко. Знаю по собі. Я спортом професійно не займалася, хоча в школі грала у волейбол, мала другий дорослий розряд. А чоловік був військовим і ми їздили, доводилося міняти роботу. Це важко. Та, зрештою, коли Олена почала працювати в тому напрямку, хоча ще нічого не завойовувала, ми звичайно, її підтримували. Це ж наша дитина. Як же не підтримати?

— Звісно, як і кожна мати, ви пишаєтесь перемогами дочки.

— Коли почалися перемоги, то так. Але до перемог далеко було і довго йшлося.

— Чи думали колись, що Олена досягне таких високих результатів у спорті?

— Ні. Навіть мій тато казав: «Вже в нашому роду всяке було, але щоби спортсмен такого рівня — ще не було». Мається на увазі, що всякі досягнення були: хтось вчився, хтось десь був і директором, і мама моя була завучем у школі. Він колись був головним енергетиком на бавовняному комбінаті. Для людей, у яких було бідне дитинство, це все високі життєві досягнення. Той вивчився, той роботу гарну знайшов, той свою фірму зробив, а Оленка, то взагалі стала такою відомою людиною.

— Тобто, перевершила усіх.  

— Так. Адже для людей старшого покоління навіть здобути освіту було нереально. Батько недавно помер. Перед тим півроку хворів. А до травня минулого року ще на зарядку бігав. Він такий був. Усіх нас заряджав. Казав, що людина має за собою слідкувати, не має курити-пити. Вказував нам, що корисно для здоров’я, а що ні. Та й батько Олени — Михайло Любомирович — в дитинстві на лижах бігав. Поблизу Тернополя, в селі Острові база була. Раніше в школі діяло багато секцій, то він обрав лижі…

Автор: Лариса Миргородська

 








Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK