Файне місто

Тернополянка відверто розповіла про життя в Італії

Дванадцять років перебування в Італії тернополянку Христину Весну, журналістку за фахом, змінили кардинально. Як саме? Пані Христина погодилася поділитися своїми враженнями про це та інше через скайп. Проживає вона в місті Савона, на північно-західному  узбережжі, в регіоні Лігурія, яким його мешканці дуже пишаються. Кажуть, що мають і гори, і море, і трішки рівнини.

— Після розлучення  з чоловіком Богданом Мельничуком у мене не було іншого виходу, як поїхати, – розповідає пані Христина. – Довелося залишити улюблену роботу в редакціях Книги Пам’яті і Тернопільського Енциклопедичного Словника, де я писала та редагувала статті до цих видань. Усе змінилося на 180 градусів. Нові обставини, оточення, інший спосіб життя, все – інше. Звичайно, що тут я не працюю за професією. Але не соромлюся того, що роблю (доглядаю стареньких) і до своїх обов’язків ставлюся із відповідальністю. Дякую Богові за все, що мала і маю тепер, і щиро вірю в те, що в житті нема випадковостей. Доля дала мені шанс спробувати себе в іншому амплуа, в інших обставинах.

— Коли приїхала до Італії, найперше вразили дороги, мости і тунелі, — продовжує розповідь пані Христина. — Куди б дороги не вели – у найвіддаленіший куточок у горах чи в лісі, вони заасфальтовані, освітлені, а взимку їх чистять від снігу. Можеш їхати будь-куди в будь-яку пору року. Чого не скажеш про українські дороги, які є обличчям держави. Порівнюючи лише їх стан,  можна судити про рівень життя в Україні та Європі.

Хоча пані Христина в Італії працює не за фахом, вона не нарікає:

— Від  багатьох українок в Італії не раз чую скарги про те, що важко. У такому випадку завжди кажу, що  нас сюди ніхто не кликав. Ми приїхали самі, маючи кожна на це свою причину. І якщо тобі важко, що аж нестерпно, то їдь додому. Відразу і мені тут було не з медом. Але я себе запрограмувала на такий спосіб життя, коли ти за волею долі підкоряєшся певним обставинам. І якщо не можеш їх змінити на свій лад, треба сприймати це, як належне, або змінюй своє життя так, як хочеш і можеш. Це ніколи непізно зробити. Я навчилася тут жити за іншими  правилами. Навчилася вирішувати всі проблеми, не покладаючись ні на кого.

Найперше, що сковувало, це незнання мови. Однак згодом все налагодилося. Як кажуть, хто стукає, тому відчиняють, хто просить, тому допомагають… Нині почуваюся  впевненою, спокійною. Маю коло друзів, знайомих. Можу більше уваги приділяти собі: читаю, подорожую, маю свої хобі. Не залежу від чиєїсь думки. Плітки мене не цікавлять. Стараюся оминати тих, з ким мені некомфортно, а до порад і зауважень рідних, друзів прислухаюся.

Пані Христина каже, що особливих  труднощів у спілкуванні з італійцями у неї не було ніколи.

— Вони – добрі, люб’язні, виховані, милосердні, співчутливі, – усміхається. – Людські стосунки, що в Італії, що в Україні, базуються на порядності, чесності, довірі, повазі. І коли на вулиці, в магазині,  у транспорті  звертаєшся  за допомогою чи порадою, вони завжди радо відгукуються. Це тепло і увагу особливо відчувають сьогодні біженці з Африки, Азії та й з України також. Італійці, чим можуть, стараються допомагати втікачам від воєн, голоду та розрухи.

За роки перебування в Італії пані Христина прийшла до висновку, що особисті стосунки і в українців, і в італійців будуються за однаковим принципом.

— Не можу сказати чогось особливого про ставлення до жінок у суспільстві та сім’ї в Італії чи Україні, — розмірковує. – Все залежить від самої жінки. Де б вона  не жила – на батьківщині, чи за кордоном, до неї будуть ставитися так, як вона цього заслуговує і як себе зарекомендує. До слова, кожен жіночий вік  має свою красу. Чи тобі 20 років, чи  40, чи  60, – якщо внутрішньо почуваєшся  молодою, вважаєш себе потрібною, самодостатньою, то  й не задумуєшся над тим, скільки тобі років. Твоя зовнішність залежить від внутрішнього стану. Якщо  любиш Господа і життя, робиш людям добро, допомагаєш іншим, маєш мету, віриш в те, чого хочеш досягти, все обов’язково збудеться.

— Стосунки між подружжями у сім’ях, на мою думку, теж однакові, — ділиться спостереженнями пані Христина. — Різниця — у характерах людей, які поєднали свої долі, їхньому темпераменті, інтелектуальному рівні. Я знайома  з небагатьма сім’ями, але бачу, що усі батьки хочуть, щоб їхні діти росли здоровими, розумними і мали захищене майбутнє. Є родини  нормальні, благополучні, і їх більшість, але є й багато нещасних. І через різні причини їх, на жаль, стає все більше. Майже щодня в теленовинах розповідають про трагічні долі жінок, які стали жертвами чоловічого свавілля. За статистикою, за шість місяців в Італії 58 жінок загинули від рук власних чоловіків. Кожних три дні гине жінка. Суспільство б’є на сполох. Уже кілька років майже у всій  країні працюють спеціальні служби, куди жінки  можуть звернутися  за порадою до  психологів, юристів, отримати прихисток.

Стосовно того, чи наших жінок більше поважають і люблять за кордоном, скажу таке: нову людину, а тим більше жіночої статі, в будь-якому середовищі відразу зауважують. І першими це роблять чоловіки. Так і тут, ми відрізняємося від італійок  за зовнішністю, поведінкою. Ми, слов’янки,  працьовиті, миловидні.  Ми – інші, а все нове привертає увагу. Багато українок тут одружуються з італійцями, започатковують родини. Народжується  нове покоління італо-українців. Будемо сподіватися, що їх чекає краще майбутнє. Італійки теж мають свою індивідуальність, красу. У своїй хаті вони лідирують, почуваються впевнено. А тримати в руках чоловіків їм допомагають ще й закони. Наприклад, у нас можна за місяць розлучитися. За італійськими законами цей процес довготривалий. І протягом цього часу чоловік зобов’язаний утримувати жінку, якщо вона не працює, діти також під батьківською опікою до досягнення повноліття.

Звичайно, кожен з українців, хто потрапив до Італії, влаштовує своє життя, як може. У кого до чого є хист і можливості. Хтось започатковує свою справу, молодші стараються здобути освіту, професію, влаштуватися на більш-менш нормальну роботу. Для жінок мого віку, на жаль, нема великого вибору: доглядальниці, хатні працівниці, готельні покоївки. Але грошей, що заробляємо, цілком вистачає, щоб нормально жити, почуватися захищеними і допомагати родині на Батьківщині.  Заходячи у будь-яку крамницю чи супермаркет, я купую речі, які мені потрібні, а не все, що подобається, як це роблять італійці. У них  шафи, як правило, переповнені, ніби збираються жити три життя, а не одне. Зрештою, і в Україні у  багатьох так само, і в цьому ми схожі, незважаючи на різницю у статках. А от ще у чому кардинальна відмінність, то там людина почувається вільною, захищеною, у змозі прогодувати свою сім’ю. А в нас, в Україні, – невизначеність, безлад, суцільне безгрошів’я, корупція. Наплодилося стільки мільярдерів… Якби кожен із них поділився із співвітчизниками своїми нечесно нажитими мільярдами, то життя в країні відразу змінилося б на краще. Але людська жадоба перекреслює усі моральні цінності. Віримо і сподіваємося, що кращі часи для нашої України таки настануть.


Пані Христина з внучкою.

Чи стала тернополянка Христина Весна щасливішою в Італії? На це вона відповідає по-філософськи:

— Важко говорити про щастя однозначно. Кожен у це поняття вкладає свій зміст. Гадаю, не обов’язково за щастям їхати бозна- куди – в Америку, до Італії чи ще кудись. Все залежить від самої жінки. Хочеш бути щасливою – знайдеш себе і зрозумієш, де тобі краще, що тебе робить щасливою. Для мене найперше – це мир і спокій на нашій землі, здоров’я. Я щаслива тоді, коли можу чимось  комусь допомогти, коли поруч є людина, якій я потрібна, коли мої діти мене розуміють і підтримують…

Джерело: НОВА Тернопільська газета

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK