Коли згадую своє дитинство, з пам’яті чомусь виринають прикрі спогади про рутинну повсякденну працю по господарству. Ніколи не було в нашій сім’ї теплих стосунків, кожен був зайнятий своєю справою. Проте я помічала, що сусідка завжди знаходила час на розмови зі своїми дітьми, пестила їх, ставилася до них, як до друзів. Дивлячись на їхню сім’ю, я мріяла про те, що коли виросту, матиму свою родину і докладу всіх зусиль, щоб у ній між батьками й дітьми були такі ж теплі стосунки.

Коли стала студенткою, то думала, що моя мама буде більше цікавитися моїм життям, але цього не сталося. Нас у сім’ї троє, але її ставлення до всіх було однакове. Правда, мої брати мало звертали увагу на бажання мами і ніколи не приїжджали, хіба що на свята.

Мама постійно звинувачувала мене в тому, чого я не робила, а все зводилося до одного — допомоги по господарству. Решту проблем її не цікавили. Вже коли ми з чоловіком мали свою квартиру, на яку відкладали гроші довгі роки, мамині докори не припинялися. Дуже запам’ятався мені її вислів: «Тобі таки добре, не те що мені!» А сказала це мама з приводу того, що ми нарешті придбали собі колонку, щоб мати гарячу воду.

Щотижня ми їздили в село, допомагали у всьому: від побілки хати ззовні й зсередини до садово-городніх робіт. Мама бачила, що за тими «вихідними» я не маю можливості поспілкуватися з дітьми, які теж працювали разом з дорослими тільки-но підросли. Слово моєї матері було для мене законом. А згодом її докори почали мене діставати. Можливо, треба було не мовчати у відповідь на них, але я розуміла, що мовчання — золото. Невеличка проблема для матері була бідою, ми мусили кидати все і бігти до неї на порятунок.

Може, хтось осудить мене за цього листа, бо ж мама — то найрідніша людина. Сьогодні вона мешкає в мене, хоче спілкування і турботи, гнівається за кожну дрібницю, прагне, щоб і надалі всі слухали тільки її. Ставиться до мене так само, як у дитинстві, а до себе вимагає уваги.

Мамо, почуй мене: я теж хочу доброго ставлення до себе! Невже я заподіяла тобі якесь зло? Ти живеш у теплі, в чистоті, не голодна… То чому ж не радієш разом із нами нашим успіхам? Мені навіть часом здається, що ти ставишся до нас із ненавистю. Чому тебе так гризе сама думка, що ми хочемо поїхати відпочити? Пам’ятаєш, коли ми торік приїхали зі Світязя, ти так довго нам виказувала за це. Ми не гулящі, працюємо, діти в нас хороші, тож радій разом із нами, мамо! А якщо тобі щось не дає спокою, то скажи, не тримай у собі!

Тебе оточують найрідніші люди. Ти ж бачиш, що сини не спішать до тебе і не цікавляться твоїм життям, тому пригорнися до нас, не відштовхуй. Мамо, я твоя дитина!

МАРІЯ, Підволочиський район.