Файне місто

«Рак – не вирок, а недуг, який треба лікувати», – лікар із Тернополя Тарас Глинчак

Перед тим, як з’явився цей текст, відбулася коротка телефонна розмова з онкоурологом Тернопільського обласного онкодиспансеру Тарасом Глинчаком. Він без вагань погодився на інтервю. Зізнаюся, наважитися почати це було складно. Адже розуміла, що доведеться переступити поріг закладу, де лікують від хвороби, яку більшість навіть боїться вимовляти вголос. Що прийдеться спілкуватися з фахівцем, який щодня шукає способи побороти недугу, ліків проти якої досі не винайшли, який дивиться в очі людям, які вважають себе приреченими і їхнім близьким… Але, як на мене, більшість наших проблем – від незнання і уникання способів ці знання віднайти. Можливо, проблема не така страшна, як ми собі її уявляємо? Можливо, хтось прочитає це інтерв’ю і перегляне своє ставлення до власного здоров’я чи здоров’я рідних й зможе вберегтися від фатального розвитку подій? Після цих запитань собі я перестала вагатися.

На домовлений час лікар затримувався, чекала його на першому поверсі онкодиспансеру, що на вул. Р. Купчинського, 8. Замість звичної в таких місцях аптеки – газетний кіоск із продавчинею поважного віку. Видно, що асортимент тут користується попитом, щоразу підходять нові покупці, і всі, як один – доброзичливі, не галасливі, наче давні добрі друзі: дякують за смачну каву по 8 грн, радяться щодо вибору преси, декому віддають набір “як завжди”. “Сьогодні дуже багато людей, – каже продавець знайомій, – зранку нічого не продаю – но бахіли…”.  

Незабаром підходить Тарас Іванович – привітний, рішучий, одразу помітно: він із тих, що вміють піднімати дух, пише “Погляд“.

Йдемо шукати кабінет для розмови, адже чи не в усіх безперервно відбуваються огляди пацієнтів. У цей час звертаю увагу на персонал, з яким спілкується мій респондент: щира посмішка, колеги без вагань входять в становище один одного, доброзичливий гумор – схоже, така тут корпоративна етика.  

Щойно увімкнувши диктофон, поставила лікарю запитання про його походження, дитинство і той момент, коли вперше з’явилося передчуття щодо свого призначення – бути лікарем.

– Я народився 1967 року на Львівщині, у місті, де, до речі, зберігаються мощі святого Валентина, – Самборі. Батьки до медицини не мали жодного відношення: мама працювала в торгівлі, а батько – в місцевому РЕМі. Старший брат закінчив технічний університет, а молодший – торговельно-економічний; я серед них найпізніше вступав до вишу – через службу в армії. Саме брати потягнули мене в університет до Києва, мовляв, їдемо, гарне ж місто!

Питання вибору професії ніколи мене не турбувало. Скільки себе пам’ятаю, завжди хотів бути лікарем. Вирішив це в 5 чи 6 років. Усім дорослим, які полюбляли питати “ким хочеш бути, коли виростеш?”, чітко відповідав, що тільки лікарем. А бабуся бачила в мені священика. Тепер, працюючи тривалий час у лікарні, часто бачу тут більше віри й надії в очах людей, ніж у храмі.

 Де ви навчалися й робили перші кроки в обраній професії?

 Після 8-го класу я продовжив навчання у медичному училищі, щоб остаточно переконати родину, що це дійсно моя справа. Після цього пішов в армію, служив у військах протиповітряної оборони в Івано-Франківську. Через півроку солдатом став фельдшером медичної служби. Тобто після училища вже почав працювати за фахом. В армії у нас була велика санчастина, начальник медслужби залишав мені чимало роботи. Пригадую той час, як серйозну підготовку з авторитетними викладачами.

Потім – Київський медуніверситет, одруження з тернополянкою Лілею і переїзд в Тернопіль, де й проходив інтернатуру. Дружина теж вчилася на лікаря, тепер працює педіатром.

– А зі спеціальністю вам легко було визначитися?

– Після 5 курсу університету був переконаний, що працюватиму хірургом. У той час у Тернополі серед студентів було дуже багато охочих мати фах саме хірурга. Особливо серед хлопців, вважалося, що це професія, яка личить мужчині. Однак, під час проходження субординатури для мене не виявилося місця у хірургічному відділенні. Там сказали, що доведеться починати з відділення урології, бодай на два тижні, а після цього обіцяли перевести в хірургію. Практику я почав у Тернопільській лікарні №2,  незабаром відчув, що у мене добре виходить працювати саме за цим фахом – в урології, й попросив продовжити термін практики саме тут. Так я остаточно відмовився від спеціальності хірурга.

Після інтернатури з урології орієнтовно півтора року працював у лікарні №1 – в амбулабораторній урології, чергував і по ургентній урології. Відтак мені запропонували вакансію уролога в онкодиспансері. Спочатку подумав, що ніколи в житті не буду тут працювати – зі смертельно хворими. Але після співбесіди з головним лікарем та завідуючим відділенням, зрозумів, що тут робота така ж, як і всюди. Людей помирає тут не більше, ніж в інших медичних закладах. Мене переконали, що треба працювати з думкою, що ти можеш щось змінити.

Цього року виповниться двадцять років, відколи я почав працювати в онкодиспансері. Мені дуже поталанило з вчителями тут. Зокрема Гліб Іванович Юкало який до 86 років працював тут урологом, завжди ходив пішки – ліфтом не користувався, Юліан Мирославович Бідованець, які були та залишаються взірцем порядності і професіоналізму.

Перший завідувач цим відділенням Петро Гнатович Сабала навчив тримати бар’єр між пацієнтом і лікарем, бо “якщо помирати з кожним хворим, тебе надовго не вистачить”, казав він. Наш відділ – один із найважчих, але саме тут працюють найкращі фахівці своєї справи, друзі та колеги, які перевіряються не під час застілля з нагоди свята, а в серйозній, складній та важкій роботі. Впевнений, наш колектив – це люди, з якими можна “йти в розвідку”!

 З якими діагнозами в ваше відділення потрапляють пацієнти? Це виключно тернополяни?

– У переважній більшості це мешканці Тернополя та області. Хоча приїжджають і зі Львова, так само, як і наші інколи їздять туди, бо так вимагають обставини – там є діти, близькі, які можуть бути поруч у потрібний момент. Щодо діагнозів, то в основному працюємо з урологічними хворими онкологічного спрямування – злоякісні та доброякісні пухлини нирок, сечового міхура, сечостатевої системи. В більшості випадків це онкоурологічні хворі, які потребують хірургічного чи іншого спецлікування, що може передбачати хіміотерапію, променеву терапію, операцію або комбінування всіх цих методів лікування.

– Як свідчить практика, рак не вибирає – заможна людина чи бідна, живе у місті чи в селі, молода чи вже трохи пожила… Як ви трактуєте цю хворобу?

– Рак – це коли в один момент здорова клітина стає, наче нечемна дитина. Ніби раніше всі були слухняні – ходили до школи, гарно вчилися і враз через вплив вулиці чи сильного переживання та дитина раптом стає поганою. Вдається до неконтрольованих вчинків, ускладнює життя всім – рідним,  знайомим і, насамперед, собі. Так само і ракова клітина: в певний момент відбувається злам її здатності ділитися. Адже в кожній клітині є запрограмована кількість поділів, після яких вона повинна відмерти, як ресурс двигуна, який себе вичерпав. Натомість злоякісна клітина втрачає цей момент і замість того, щоб зникнути, починає безконтрольно ділитися, а ще перестає виконувати функцію свого призначення. Вона не встигає набувати здатності виконувати роботу, яка на неї була покладена, починає споживати поживні речовини, які до неї надходять, і знову безконтрольно ділитися, проникати в навколишні тканини.

– Чим відрізняються злоякісна від доброякісної пухлини?

– Доброякісна, коли росте, відтісняє тканини поруч, а злоякісна проникає в них і руйнує. Інколи чітко відрізнити межу, де є злоякісна і доброякісна пухлини візуально неможливо.

– Причинами розвитку раку можуть бути генетика, спосіб життя, стан довкілля, стреси. Що із цього переліку – найголовніше?

– Рак – це поломка, передусім, на генетичному рівні, це неспроможність імунної системи розрізнити злоякісну клітину і знешкодити її. У кожної, навіть здорової людини, впродовж доби утворюються сотні ракових клітин. Тобто ризик є завжди. Він більший, коли в родині були ті, хто мав рак.

Зараз науковці усі надії покладають не на ліки, які б вбивали злоякісні клітини, а на препарати, які стимулюють власну імунну систему розпізнавати злоякісну клітину і гальмувати або вбивати її. Бо так, як імунітет зможе розрізнити ракову клітину, навряд чи ще щось зможе.

– Які тенденції зараз серед хворих на рак? 

– Зараз в онкології переважно старші люди – після 50 років, особливо з пухлинами сечових міхурів, простати – одна з найпоширеніших онкологічних хвороб, у Сполучених Штатах Америки, наприклад, вона взагалі на 1-му місці. Втім, на кожну нозологію є свої вікові діапазони. Дуже хотілося б, аби менше хворіли діти.

 А щодо діагностування, чи правда, що першу і другу стадії раку дуже важко розпізнати?

– Найчастіше 1-а та 2-а стадії клінічно ніяк не проявляються. Хвороба може маскуватися під загальним нездужанням, у втомі, виснаженні. Велику роль в цьому грають не лише технічні можливості, хоча в межах нашої лікарні є сучасне обладнання – комп’ютерний томограф, УЗД-апарати, днями встановлюють новий рентген-апарат – усе це у великій мірі заслуга головного лікаря Леоніда Володимировича Шкробота, який шукає навіть позабюджетні кошти, щоб вивести наш диспансер на відповідний рівень. Проблема в іншому – люди все рідше проходять огляди в лікаря. Колись була дуже хороша практика диспансерного нагляду, коли в бюджетних працівників вимагали щороку проходити медогляд. Зараз: наше здоров’я – наша проблема. А в нас як? Як кажуть, поки грім не загримить, людина не перехреститься. Часто хворі приходять до нас з дуже запущеною хворобою, яку добре видно неозброєним оком. До цього займаються самолікуванням, їздять до знахарів, купують сумнівні препарати в шахраїв, а коли вже все критично погано – йдуть в лікарню…

– Скажіть, за сучасних умов рак – це синонім смерті?

– Слід розуміти, що рак – не вирок. Зараз із вчасним лікуванням хвороби можна жити до глибокої старості. Варто боятися того, чого не знаєш про своє здоров’я, ніж коли оперуєш фактом. Треба пробувати вирішувати проблему. Трішки віри, підтримки збоку і справи будуть йти вперед. Втім, є люди, яким краще не казати про справжній діагноз через слабку психіку, в такому випадку краще повідомити родичів. А буває, що на людину ліпше натиснути, мобілізувати, щоб вона взялася себе в руки та почала лікування, а не відтягувала проблему на потім, мовляв, зараз нормально почуваюся – зроблю операцію потім.

 Чи є зараз безкоштовні ліки за рецептами по онкології?

– Раніше деякі хіміопрепарати були безкоштовними за відповідною державною програмою. Зараз такого вже немає, Міністерство охорони здоров’я України перевело це навантаження на місцеві бюджети, в яких завжди не вистачає грошей…

– І наостанок: чи знаєте ви про випадки, коли хворий з IV стадією раку жив довше, ніж очікували лікарі?

– Так, знаю з власного досвіду. Інколи вища сила хоче показати, хто тут головний, і диво трапляється. Пригадую свого пацієнта з величезною пухлиною нирки. Ми оперували його близько 10 років тому. Після кожної операції думали, що в нього немає шансів. За ним доглядали рідні брат і сестра, які вже готувалися до найгіршого, а чоловік вижив! Його брата і сестри вже немає, а він є дотепер.

Підготувала Ірина Юрко.








One Response to «Рак – не вирок, а недуг, який треба лікувати», – лікар із Тернополя Тарас Глинчак

  1. Людмила коментує:

    На жаль з вашими цінами не всім доступно лікування. Знаю не з ОБС. Сама все бачила.

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK