Файне місто

Історія про тернополянина, який рятував бійців з вогню і з того світу

Спочатку була школа, потім Чортківське медучилище, пізніше — Тернопільський державний медичний університет ім. І. Горбачевського. Працював Андрій Місяць у сімейній медицині, лікарем у Копичинській виправній колонії, в останні роки — лікарем-наркологом Гусятинської районної лікарні. Коли на сході країни розпочалася війна, активіст Mайдану, який пліч-о-пліч з іншими відстоював інтереси майбутнього, потрапив туди в третю хвилю мобілізації. Швидко зібрав найнеобхідніше. Залишаючи молоду дружину і маленького Антона, сказав: «Хто, як не я, це мій обов’язок насамперед перед моїм сином…»

misyac2

Спочатку були підготовчі курси на полігоні, де працював черговим лікарем та інструктором з військово-медичної підготовки, потім потрапив на справжню війну, на якій навчився робити те, чого раніше не уявляв.

Молодий чоловік побував у найгарячіших точках буремного сходу: Станиця Луганська, Щастя, Дебальцеве… З перших днів скуштував бойового пороху, особливий терпкий смак якого відчуває і досі. Служив у медроті 128-ї окремої гірсько-піхотної бригади. Доля звела його з відчайдушним молодим хірургом із Закарпаття, який згодом став легендою та народним героєм — Олександром Данилюком. Команда медиків із 14 осіб, до складу якої увійшов ще один наш земляк, анестезіолог Михайло Ткачук із Манівців, творила дива, рятуючи бійців з-під вогню та витягуючи з того світу…

— Було страшно, — ділиться спогадами Андрій. — Свист куль над головами, вибухи гранат і розриви мін поруч. Однак швидко опановуєш себе, думаючи лише про тих, хто потребує твоєї допомоги. Під шквальним вогнем противника, міцно зціпивши зуби, виносили поранених з поля бою: в одного — відірвана рука, в іншого — нога (за вбитими поверталися пізніше). Доправляли поранених в Артемівськ у центральну лікарню так званою дорогою життя, яка пізніше перетворилася на дорогу смерті. Адже не раз наражалися на небезпеку, потрапляючи під мінометний обстріл. Їхали з відчиненими дверцятами, щоб під час руху можна було вистрибнути. І так по декілька разів на день. Що пережили, знає лише Бог.

Однак справжнісіньким пеклом були дні, коли Дебальцеве опинилося в оточенні (біля с. Логвинове російські танки перекрили трасу на Артемівськ). Одного за одним з усіх кінців до медиків звозили поранених, серед яких були важкі. Треба було негайно оперувати. У бригаді — лише один хірург, тому наш земляк став лікарем-універсалом, як його згодом називали, і взявся йому допомагати. В автомобілі «швидкої» неможливо було працювати, оскільки в будь-який момент у нього міг влучити снаряд. Тож перенесли усе в бліндаж, який і став операційною. Так розпочалася «окопна» хірургія. Операційним столом стали лежаки, операційними лампами — світодіодні китайські ліхтарі, хірургічними інструментами — вміст лікарської сумки Данилюка, ампутаційною пилою — шмат листової пилки для металу, кусачками — кліщі для електродротів.

— Уже в перший день оточення ми довідалися, як по-звірячому були розстріляні наші колеги-медики з медроти Нацгвардії. Вони рятували життя побратимів, везучи їх в Артемівськ (про оточення їм ніхто не повідомив), і наразилися на окупантів у Логвинові. Ця звістка приголомшила всіх, однак додала нам сил. Ми ще більше усвідомили, що ворог наш — смерть, тому за життя бійців ми повинні боротися не менше, ніж вони відстоюють нашу незалежність, — розповідає Андрій. — У надзвичайно важких умовах проводили операції. Кількість поранених дедалі зростала, більшість із них була в критичному стані. Не завжди достатньо було медикаментів і необхідних засобів. Доводилось працювати без світла, час від часу прикриваючи собою поранених від землі, яка сипалась від обстрілів та по кілька годин стояти на колінах. Із кожним новим пораненим і загиблим з’являлася думка, що наступним можеш бути ти. Коли сипали «Гради», ми не раз прощались із життям, але зігрівали й давали надію молитва і нестримна віра в перемогу. А ще ми пам’ятали, що нас чекають удома.

— Коли надворі був 20-градусний мороз, виникали проблеми з водою, їжею, ліками, не кажучи про суто людські потреби, — провадить далі розповідь мій герой. — Ситуація постійно загострювалась, поранених не було де розмістити. Вони сиділи, лежали, висіли один на одному, в усіх підключені інфузійні системи, дехто без ноги, без руки, із розсіченою головою, з відкритим переломом стегна, звідки виступала кістка. При такій картині серце розривалося на шматки, кров холола в жилах і ридала душа: молоді, красиві хлопці до невпізнання спотворені.

Бомбардування «Градами» частішали. Тіла загиблих вкривали територію біля бліндажу. Спроби прорвати кільце і вивезти поранених не вдавалися. У ворога не було нічого святого. Він наводив артилерію на нас, як не дивно, саме в момент, коли ми починали евакуацію. Виникала паніка. Одні поранені просили їх вбити, щоб не мучились, інші благали не залишати.

— Ви не уявляєте, — продовжує Андрій, — що творилося в наших душах. Ми трималися і як могли підбадьорювали наших бійців. Голодні, спраглі, брудні під звичну цілодобову канонаду важкої артилерії, притулившись один до одного, разом із пораненими втомлено засинали з думкою, що завтра буде краще. А воно, завтра, на жаль, було ще гіршим. На день по 10—15 поранених, вбиті. Знову сортували, знеболювали, оперували, ампутували, складали тіла в чорні целофанові мішки, які вже закінчувалися.

Назавжди залишиться в пам’яті, як оперували останнього пацієнта «окопної» хірургії Сашка Тарасюка з Волині, в якого майже не було шансів вижити — серйозне поранення в живіт із сильною внутрішньою кровотечею. Печінка і шлунок розірвані навпіл, підшлункова залоза розбита, осколок застряг у хребті. Оперували без апарата штучного дихання, без відсмоктувача крові (вибирали її пластмасовим стаканчиком), без електроножа та спеціальних голок і ниток. Три із чотирьох годин, які тривала операція, хлопець був у свідомості, оскільки препаратів для наркозу більше не було. Однак він — молодець, витримав усе і вижив. Неймовірним було те, що коли ми вирішили одразу після операції зробити знімок (причому єдиний за час оточення), Сашко зумів припідняти голову й скласти пальці у знак перемоги V.(на фото). Це був прояв великої сили волі і жагуче бажання жити.

Нам довелося пережити різні моменти, розуміючи, що життя на війні жертовне, нематеріальне. Нас єднали колективізм, братерство та ідея перемоги. За всі дні в оточенні ми не отримали жодної підтримки, хоча б найнеобхіднішими медикаментами (волонтерські запаси закінчувалися). Здавалось, нас покинули, забули. Єдиний вихід — вириватися з оточення самостійно. Це був відчайдушний прорив із пекла. Кожен метр був ціною в життя. Лише коли добралися до знаку Артемівськ, дихнули на повні груди. Кинулись в обійми один одного. Яке це щастя — вижити! На жаль, багато не дочекались цієї миті. Серед них наш водій Володя Дідух із Бережанщини.

Майже рік Андрій Місяць рятував життя інших, ризикуючи власним. Не передати словами тих хвилювань, коли, повернувшись додому, обняв дружину й сина, який не відпускав його ані на мить. За заслуги перед Батьківщиною Андрій відзначений орденом «За мужність», медалями «Учасник АТО», «За жертовність і любов до України», «Знання, серце, душу — людям», нагрудним знаком «Дебальцеве-2015».

Нині Андрій працює у лікарні в звичному режимі. Проте хоч нині готовий повернутися на схід, бо знає, наскільки потрібен бійцям. І як казав його побратим-хірург із Закарпаття Олександр Данилюк, з ним не страшно піти в розвідку, він не підведе, не зрадить. Бо кожен, хто побував там, щоразу заглядаючи у вічі смерті, по-іншому оцінює життя, сприймає світ, в якому так багато бруду, прагне кардинальних змін і здатен усе змінити на краще заради достойного майбутнього.

Марія МАЙДАНЮК

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK