Файне місто

«Художник – не професія, це доля», – тернополянин

ВІДОМОГО ЖИВОПИСЦЯ І ГРАФІКА, ЧЛЕНА НАЦІОНАЛЬНОЇ СПІЛКИ ХУДОЖНИКІВ УКРАЇНИ ВАСИЛЯ СТЕЦЬКА З БОРЩЕВА, ШИРОКОМУ ЗАГАЛОВІ ОСОБЛИВО ПРЕДСТАВЛЯТИ НЕ ТРЕБА. ЙОГО ІМ’Я ДОБРЕ ЗНАНЕ НЕ ЛИШЕ НА РІДНІЙ ТЕРНОПІЛЬЩИНІ, А Й ЗА КОРДОНОМ, А «ПОЛОТНА ЖИТТЄВИХ ЕМОЦІЙ І НАСТРОЮ», ЯК НАЗИВАЄ ЇХ МИТЕЦЬ, МАЮТЬ СВІЙ САКРАЛЬНИЙ ЗМІСТ І ЗАЧАРОВУЮТЬ БУКВАЛЬНО З ПЕРШОГО ПОГЛЯДУ.

Дорога творчого роду

Торік він став лауреатом обласної премії у галузі культури в номінації «Образотворче мистецтво — імені Михайла Бойчука». Таке ж визнання прийшло і до його доньки й зятя — відомих науковців Людмили та Олексія Покусінських, які теж стали лауреатами обласної премії, але в номінації «Декоративно-ужиткове мистецтво — імені Ярослава Музики». Тож до родини Стецьків-Покусінських прийшло потрійне визнання за справжні і вагомі досягнення у мистецтві та науковій роботі.

Хоча в його родині не було ні художників, ні науковців… Проста сім’я Петра і Докії Стецьків із мальовничого села Стрілківців, що на Борщівщині, жила дуже скромно. Щоденна праця в поті чола, велике господарство, якому треба було давати лад, поле, колгосп… Згораючи в щоденній праці, батьки ніколи не задумувались над тим, чи стануть їхні діти успішними й відомими. Але те, що стануть вони справжніми людьми, знали точно. Троє синів виховувались у сім’ї, де цінувалися християнські та моральні цінності, де дітей привчали до праці.

Якось малий Василь побачив, як мама розмальовує піч. Кольоровими фарбами жінка наносила гарні узори, і від того піч ставала казковою. А як залишився сам удома, йому закортіло й самому розмалювати піч на свій смак, і так захопився, що незчувся, як мати зайшла до хати. І хоч розписи сина були ще по-дитячому несміливими, а подекуди невмілими, жінка похвалила хлопця. З того часу завжди розписував піч із мамою.

Та справжнє знайом–ство Василя Петровича із художнім мистецтвом відбулось у школі. Вчитель малювання Іван Петрович Калинчук умів помічати талановитих учнів і одразу розгледів у допитливому хлопцеві талант, який, звісно, ще треба було розвивати і шліфувати. Учень виявився  працьовитим і наполегливим. Василь Петрович згадує свій перший шкільний малюнок акварельними фарбами: три верби у видолинку ніжно схилилися над тихим потічком. Коли робота уже була готова, не міг повірити, що то його малюнок. З того часу малювання стало його улюбленою справою. Бувало, прийде сім’я додому після важкої, виснажливої праці, і всі йдуть відпочивати. Тільки не Василь. Він десь у куточку малює на клаптику паперу. Батько зітхає, йому здається, що син б’є байдики, займається тим, що ніколи в житті не принесе йому шматка хліба. Якби ж він тоді знав, як помиляється!

Саме художнє мистецтво зробило Василя Стецька багатим і в духовному, і в матеріальному плані. Про свою працю він каже сьогодні так: «Робота шукала мене і буквально ходила за мною. Міг обирати лише найкращі і найвигідніші пропозиції. Проте ніколи матеріальне не ставив вище духовного. Усе життя залишався вірним своєму покликанню і роблю те, що підказує творча душа художника».

Крізь терни — до мрії

Після школи Василь Стецько твердо вирішив вступати у мистецьке училище в Косові, але на іспитах провалив диктант. І хоч його роботи викладачам сподобалися, та в приймальній комісії розвели руками: не можуть зарахувати хлопця, бо бракує одного бала. Тож повертається в село і працює у колгоспі причіплювачем на тракторі. Усю осінь майбутній митець орав колгоспні поля, а вечорами без упину малював. А ще доводилося збивати ящики на спиртозаводі… Це приносило хоч якийсь заробіток. Усі гроші юнак витрачав на папір і фарби.

А потім йому запропонували працювати вчителем у сусідньому селі: оформили лаборантом, але завдання поставили інше — виготовляти наочну агітацію. Погодився, не вагаючись. Тут вже мав більше творчого простору: була майстерня, фарби, папір. Саме у Королівці майбутній художник створив свої ранні твори, сповнені ліризму і любові до рідних просторів. Нині мріє влаштувати виставку цих робіт.

Далі була армія в далекому Можайську під Москвою. Керівництво частини помітило у солдата здібності до малювання, тож став армійським художником. Мав завдання малювати великомасштабні карти. Ця рутинна робота допомогла йому здобути навики у графіці, навчила точності нанесення штрихів і ліній. В армії Василь Петрович намалював низку портретів своїх товаришів по службі і зрозумів, що  має до цього хист.

Після служби були нескінченні спроби вступу до мистецьких вишів у Львові, Києві, але марно. Проте недарма кажуть: якщо Бог хоче допомогти людині, він пошле їй іншу людину із доброю звісткою. Такою людиною для Василя Стецька став його односельчанин, теж художник Іван Балан. Він нарадив їхати в Одесу. Саме з доброї поради Івана Балана перед нашим земляком у 1972 році відчинилися двері Одеського державного художнього училища імені М. Б. Грекова, яке Василь Стецько успішно закінчує дипломною станковою роботою «Джерело». Саме тут відбулося справжнє «бойове хрещення» Василя Петровича як митця, бо досвід, здобутий в училищі, був просто неоціненний.

«Мої картини — мої діти»

З того часу він присвячує себе тільки художній творчості і крок за кроком й далі вдосконалює майстерність. Його роботи виставляються на районних і обласних виставках. Але Василь Стецько знову хоче вчитися. І цього разу вступає на заочне відділення в Український поліграфічний інститут ім. Івана Федорова у Львові. Дипломна робота випускника — серія літографій «Кобзарі — Гомери України» — отримує схвальні відгуки викладачів.

Відтак працює на Тернопільському художньо-оформлювальному комбінаті, потім — на комбінаті Художнього фонду України. Саме цей період творчості митця є найбільш плодотворним. З-під його пензля виходять серії пейзажів, портретів, графічних робіт, які мають свій особливий почерк, заворожують і притягують, навіть дивують.

Художник бачить світ по-особливому — через національну призму буття. У його роботах переважають народні мотиви, близька митцю і духовна тематика, яка особливо проглядається в картині «Наші обереги». На полотні зображені жіночі покоління одного роду: бабуся, дочка, онучка і правнучка. Всі — у чорних борщівських вишиванках, а вгорі над ними — образ Богородиці з Дитятком. Багато робіт присвятив пан Василь кобзарям. Ця тема тужливо простежується в роботах «Задума», «Кобзар», «Шлях» і в уже згаданій серії літо–графій «Кобзарі — Гомери України». Та найбільшою стихією митця є пейзажі. Тут широкий політ для творчої фантазії. У портретах для художника важливо зловити емоцію людини, стан її душі, щоб перенести це на папір. Тільки тоді портрет «дихатиме», розповідає митець. Свої картини Василь Петрович називає «дітьми» і про історію появи кожної може говорити годинами.

Але є ще одне заняття, яке мій співрозмовник називає духовною місією, — Василь Стецько розписує храми. Нещодавно завершив роботу в Кременці, де здійснив досить незвичний настінний розпис у стилі новітнього патріотизму, поєднаного з духовними оберегами. Гордиться тим, що свого часу долучився до реставрації розписів храмів у Бабинцях і Більче-Золотому. Має багато творчих планів, якими охоче ділиться. Він залишається енергійним, невтомним, завжди у творчому пошуку, хоча за плечима вже 67 років. «Художник — не професія, це доля, — каже на прощання Василь Петрович. — Доля, яка тримає тебе усе життя і нікуди не відпускає».

Ірина МАДЗІЙ

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK