Файне місто

“Глянула: рятувальники несуть Володю…” – вдова загиблого депутата Тернопільської міської ради

Жалобний одяг, засмучені очі, глибокі думки — пані Люба втратила найдорожчу людину, яку ще раніше забрали у неї політика, громадська робота, війна… Про сокровенне пані Люба розповіла «НОВІЙ…»

«За кожним успішним чоловіком завжди стоїть мудра і сильна жінка», — мимоволі прийшла думка після спілкування з пані Любою, вдовою відомого тернопільського політика, депутата міської ради, патріота Володимира Стаюри. На жаль, уже вдовою… Володимир Іванович помер 26 серпня під час відпочинку в Єгипті, поховали його 1 вересня — на 26-ту річницю їхнього шлюбу, в останню путь тернополяни провели його як Героя України. Чималий відрізок життя пройшло подружжя пліч-о-пліч, починаючи від знайомства на заводі «Оріон», де обоє працювали, навчання в політехнічному інституті, до ведення власного бізнесу. Найбільша їхня радість — сини: 19-річний Максим і 7-річний Яромир. Жалобний одяг, засмучені очі, глибокі думки — пані Люба втратила найдорожчу людину, яку ще раніше забрали у неї політика, громадська робота, війна… Про сокровенне пані Люба розповіла «НОВІЙ…» 

— Після смерті Володимира Івановича в інтернеті поширили історичне відео про те, як на початку Незалежності він піднімав синьо-жовтий прапор над Тернопільською міською радою. Уже юнаком він горів національною ідеєю…

— Батько та дід Володимира — переселенці з села Вишатичі, що біля Перемишля, патріоти своєї землі. Дідусь був освіченим, очолював «Просвіту», брав участь в національному русі. Після депортації сім’я поселилася в селі Буцнів біля Тернополя. Ми з чоловіком якось їздили на його прабатьківщину.  Цьогоріч відшукали в архіві документи про те, що у діда були 5 га землі, чималий будинок, та він усе втратив, бо… українець. Дід часто садив біля себе малого Володю і розповідав йому про своє життя, про історію нашого народу. Він ненавидів радянську владу, «прищеплював» це й онукові. Спротив діда тоталітарній системі передався й батькові Володі: не вступив до компартії. За патріотичні поривання у школі Володі написали не надто гарну характеристику. У 90-их він активно долучився до діяльності Товариства української мови ім. Шевченка, Народного руху, товариств «Вертеп» та «Меморіал». У Володимира є два старші брати: Романові — 60 років, Андрієві — 58. Чоловікові минув 51 рік…


Подружжя Стаюр. Поч. 90-их років.

— Разом ви прожили 26 років…

— Одружилися ми з Володею в 1991-ому: 29 серпня розписалися, два дні гуляли весілля — 31 серпня та 1 вересня. Володимир зачепив моє серце добротою та веселою вдачею. Ми з ним були передусім щирими друзями, так було й по житті. Чоловік гуртував довкола себе ідейних людей. На зорі Незалежності з другом Іваном Яснієм та однодумцями проводили експедиції з пошуку українських військових поховань «Забуті могили». Збирали матеріали, записували інтерв’ю зі старожилами, організовували виставки. Ще до весілля я їздила з ними в експедицію на Шумщину, а після весілля — на Підгаєччину. Володимир цікавився історією, відвідував архів, колекціонував старовинні речі, картини, книги, для нього навіть кожен камінець ніс якусь інформацію. Об’їздив замки Тернопільщини, фотографував, мріяв знайти інвесторів, які би зберегли історичні пам’ятки. Його патріотизм був природним — ішов із серця.

— Володимир Іванович працював у різних напрямках, а коли пішов у політику, передав вам свій бізнес. Ви завжди підтримували його рішення?   

— Ми разом працювали на «Оріоні», коли почалася криза — по півроку нам не виплачували зарплату. Тоді Володя з колегами створив кооператив. Згодом пішов у приватний бізнес. У 1999-ому заснував підприємство з надання туристичних послуг «Партнер», яке з початком політичної кар’єри передав мені. Не знаю, чи він коли-небудь ще міг би повернутися у бізнес і тихенько працювати, адже  з головою поринув у політику, його захопили справи держави, відродження нації. У нього було багато різних проектів, він ніколи не сидів в «одній точці».

— У час економічної кризи не думали виїхати за кордон?

— У ті скрутні часи багато наших друзів виїхали хто до Америки, хто до Канади, запитували, чому ми не їдемо шукати кращої долі. Проте у нас навіть такої думки не було! Володю, мабуть, стримувало від переїзду те, що він розумів суть переселення. «Не хочу, щоб ви виїжджали з України!» — казала моя мама, яка кілька років жила у США. Працюючи в сфері туризму, Володимир часто відвідував різні країни, але хотів жити тільки в Україні.

— Яким був шлях Володимира Івановича в політику?

— Це не було несподіванкою: сьогодні таке життя, завтра — інше, все відбувалося поступово. Після Помаранчевої революції він вступив у «Свободу», був переконаний, що не потрібно чекати, що за нас хтось щось вирішить — треба робити самим. Повірив, що можна щось змінити. А я вірила, що Володимир знає, що робить. Політика було його другим життям, здебільшого відмежованим від сім’ї — оберігав нас від усього.

— На адресу політиків часто виливають чимало бруду…

— Володимир чудово умів відділяти правду від фальші. Я не розуміла, як можна поширювати на когось чорний піар. Володимир пояснював, що нині такий час — хтось це безсоромно проплачує. Коли повернувся з війни, я радила йому іти з політики, дати дорогу молодим. «Ще поборемось! Є з ким!» — казав.

— Під час Революції Гідності Володимир Іванович тримав Тернопільський майдан. Проти нього порушили кримінальну справу. Ви хвилювалися?

— Звісно, що хвилювалася, бо не було відомо, чим усе закінчиться. А Володя спокійно тримався, то був поклик його серця. Наш Максимко теж ходив на Майдан, іноді і я з меншеньким бувала. Володя прибігав додому на кілька годин, холодний-голодний, із зірваним голосом…  Він вірив, що можна щось змінити. Ми вдома всі підтримували його.


Уся сім’я радіє спортивним здобуткам Яромира.

— Максим гордився, що батько — на сцені Майдану?

— Максим підтримував тата, сам теж рвався до Києва. Для синів Володимир був і залишиться ідеалом. Нещодавно я знайшла твір Максимка про тата з молодших класів. Син писав, що тато навчив його кататися на лижах, ловити рибу. Володимир дуже любив дітей, хоча не завжди мав час, щоб погратися з ними, погуляти. Ще з Максимом їздили до лісу, грали у футбол, говорили про історію, а коли вже зростав Яромир, то чоловік був більше зайнятий справами. Він був дуже добрий, бувало, насварить хлопців, але незадовго прийде і вибачиться. Не тримав образи, мав сміливість визнати свою помилку. Завжди вірив у молодь, бачив у ній перспективу.

— Що найважче ви пройшли з Володимиром Івановичем?

— Багато чого пройшли… Поховали усіх батьків. Мій батько помер у 55-річному віці, за ним не стало моєї бабусі. Потім захворіла мама Володі, їй зробили операцію, але через рік пішли метастази… Тато Володі не переніс другий інсульт. Моя мама повернулася з Америки і у неї теж виявили серйозну недугу. Це були дуже важкі моменти життя, бо ми розуміли, що не можемо нічого вдіяти. Але ми це пройшли мужньо і разом. Останніми роками наше життя перевернула війна… У 2014-ому Володимир пішов добровольцем разом зі «свободівцями», воював у батальйоні «Січ», згодом став заступником командира роти «Карпатська Січ» Збройних сил України. Пригадую, поставив мене перед фактом, що мобілізовується. Я розуміла, що він не міг не іти на війну, адже обіймав керівну посаду, і якби не показав прикладу, то як би міг інших закликати на захист України? Якщо людина прийняла рішення, — її потрібно підтримати! Попросився у відпустку, лише коли потрібна була його підтримка під час операції Яромира. Загалом упродовж останніх десяти років Володимир жив політикою, державними справами, на дім у нього залишалося вкрай мало часу… Але він був і ми були з ним щасливі…


Щасливі миттєвості спільного відпочинку.

— Війна змінила Володимира Івановича?

— Так, навіть на фото видно, що у нього змінився погляд. Коли торік повернувся додому, ніяк не міг змиритися з тим, що у час війни країна живе двома життями. А потім кинувся у активну діяльність у нашому місті. Його другий фронт був удома. Спершу навіть ліжко не розстеляв. «Щоб життя не здавалося легким», — пояснював. Ще на Майдані бачив перші смерті, казав, як страшно, коли помирають діти… На війні загинуло чимало його побратимів. Це не покидало його свідомість… Він навіть боявся іти до лісу, адже на Донбасі ліс — це розтяжки. Війна змінила його — став прямим, категоричним.

— Часто, коли політик іде воювати, люди сприймають це як піар. Як Володимир Іванович реагував на такі закиди?

— Він не звертав на це уваги, водночас і мені радив не брати близько до серця. Пригадую, як тільки пішов на навчання, хтось виставив фото, як вони у вільну хвилину грають у волейбол. Ото було шуму в інтернеті! Мовляв, ось як вони «воюють». Але ж ніхто не вникав, що й до чого. Я завжди знала, що Володимир служить щиро і віддано. Його обурювало, що війна стала способом заробітку для багатьох, але він не зневірювався, не казав, що боротьба даремна.

— На війні ваш чоловік, мабуть, не раз дивився у вічі смерті, але повернувся, і раптом життя обірвалося…

— Володя вірив у долю. «Що має бути — буде!» — повторював. Коли у Львові його зустрічали в домовині, побратими розповідали, що якось він пішов у Донецький аеропорт без бронежилета, тоді він теж повторював ті слова. Я за все хвилювалася, а він ішов зі спокоєм по житті. Жив легко, вільно, з усмішкою та дотепним жартом. Останнім часом у нього був цілий «букет» хвороб: і тиск, і серце, і хребет. Поїздку до Єгипту ми спланували задля Яромира, адже батько жодного разу не був з ним на морі. Взагалі Володя вісім років ніде не відпочивав, лише торік ми на два дні вирвалися до Карпат.

— Як усе сталося?..

— Це був третій день відпочинку. Після сніданку ми подалися на море. Десь півгодини я була з сином на воді, Володимир відпочивав на лежаку, того дня він навіть не взяв з собою книгу, що робив зазвичай, бо перед тим дочитав «Третій фронт» Владислава Івченка. Серед відпочиваючих ми почули українську мову, виявилося, що ті люди — тернополяни. Ми розговорилися.

Потім Володя вирішив трохи поплавати з сином. Відпливли зовсім недалеко. Тут я побачила, що довкола почали метушитися люди. Глянула: рятувальники несуть Володю… Яромир плакав… Лікарі надавали допомогу, але врятувати не змогли… Яромир потім розповів, що, коли вони запливли на глибину, тато сказав, що йому погано і вдягнув на себе рятувальний круг, що був на воді, але почав тонути. Син повернув батькову голову і побачив сірі зіниці, з рота пішла піна… «Допоможіть! Татові зле!» — покликав на допомогу. Поруч були рятувальники, вони одразу винесли його на берег. У Єгипті не робили розтину тіла, після стількох днів доправки відрадили робити розтин і в Тернополі, тому не знаємо точної причини смерті. Припускаю, що це або серце, або тромб… Ще один «фронт» Володі був у його серці — він боровся до кінця…

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK