Файне місто

Чоловік – очима жінки з Тернопільщини, яка вірить у Бога

Співачка з Бучача Леся Горлицька заради сім’ї не співала сім років. Нині – обходиться без кохання і щаслива. Чоловіка, який би запропонував шлюб по-Божому, не знайшла. Розповідає про те, чому вона не змогла жити у великому місті, чи справді жінка може бути щасливою без кохання і чому більшість українських чоловіків бояться відповідальності за жінку. Отже, чоловік – очима жінки, яка вірить у Бога… Позаочі її називають монашкою. Леся Горлицька – співачка, композитор, вчитель, диригент. У вільний вишиває ікони і квіти. 

22560988_1448886531856619_1554064417_o-696x522

– Лесю, чого так і не можеш збагнути в чоловічому світі? Чому?

 Не можу пробачити зради, а ще більше – брехні. Навіть зрада не є такою колючою, як брехня, пов’язана з нею. Якщо зрадив, то май вже мужність у цьому признатись.

– Які плюси, коли в домі є чоловік? А мінуси?

 Плюсів багато. Перш за все увага до дитини. Дитина росте в подвійній любові двох, а не одного. Знову звернуся до ідеалів наших предків. Жінка – це берегиня домашнього вогнища. А не кінь, який працює з ранку до ранку, без вихідних. Я не можу назвати мінусів. Їх просто не існує. Бо має бути міцна українська родина, де є тато і мама. І крапка. Ніколи мама, якби не старалась, не замінить батька. І це біда нашого сучасного суспільства. А все тому, що починається подружня життєва стежина далеко від Бога, а від цього страждають діти. А в майбутньому і все суспільство. Тоді говоримо про моральні принципи, хабарництво, нелюдськість. Нема глибокого фундаменту: Бог, сім’я і Україна. Буде на першому місці Бог у родини, буде міцною родина, яка зможе виховати свідомих, чесних, правдивих громадян. Тоді буде сильною держава.

– Чого найбільше, на твою думку, потребують у житті чоловіки?

–  Жіночої уваги і розуміння. Кожен чоловік, прийшовши з роботи, хоче спокійної обстановки. Він хоче просто відпочити після напруженого дня, іноді дружини цього не розуміють. Я не прихильниця роздмухування вогню. Вогонь треба поливати водою, а не підсипати дров для розпалювання. Мій прадід колись вважав, що на дружині має триматися сім’я, тому віддав всіх своїх дочок у господарську школу. Моя бабуся навчалась у німкені пекти, в’язати – все, що їй практично було потрібно по господарству. Всі його 4 дочки не працювали, а виховували дітей. На родину заробляли їхні чоловіки. І виховали вчених, докторів наук, і так далі.

Світ міняється, змінюються стереотипи. Сучасна жінка – це жінка, яка працює. Але робота забирає більшу часу дня і мало залишається на виховання дітей, чоловіка. Від того і діти неспокійні, неконтрольовані. І в родині негаразди.

– Чого найбільше потребує жінка?

– Теж уваги і розуміння, а також поради, підтримки у справах. Для цього і є сім’я. Двоє мають підтримувати одне одного і від того ставати сильнішими, а не навпаки. Не люблю конфліктів. Думаю, що мало хто їх любить. Але вважаю, що дискусії іноді потрібні. Дискусії, в яких кожен має право вільно висловити свою думку, а не один сказав – всі виконують. Рабів нема. Людина – не може бути рабом. Людина народилась вільною і ніхто немає права утискати її права.

– У чому твоє найбільше щастя?

 Наші діти – це наше щастя. Щаслива дитина – щаслива її мама.

– А нещастя?

– Нещастя – коли хворіють рідні. Боюся втратити їх.

– Жінка на сцені скоріше привертає до себе увагу. Є й стереотипи щодо жінки і сцени. Мовляв, жінка, яка на сцені, може бути розкутішою і якраз демократично сприймає вільне кохання. Чи не було у тебе таких випадків, коли тебе сприймали по-одному, а в житті – ти інша?

– Так, виходиш на сцену і граєш роль. Не живеш собою. Живеш тим музичним образом, який на даний час втілюєш на сцені відповідно до слів пісні, музики. Бо ти –професіонал й інакше бути не може. Тому і склалися такі стереотипи щодо співачок.

Колись в юності я зустрічалась з хлопцем, але вже тоді твердо вирішила, що буду співати і вступила в музичне училище. Та його мама таки переконала, що йому співачки не потрібно. А коли опам’ятався, було пізно, бо я дійсно закохалась по-справжньому і це було чисте, справжнє кохання. Я навіть написала вірша про це.

Вважаю, що артист формує думку нації. Якщо це справжній артист, він і на сцені не буде дозволяти собі нічого лишнього. Для мене прикладами є Євгенія Мірошниченко, Дмитро Гнатюк – особистості, які залишили по собі великий слід справжнього мистецтва, а не ті, які беруть свою публіку не голосом, а тілом. В основному у мене драматичні образи, патріотичні, хоча є і багато пісень про кохання.

– Що тобі дає сцена?

– Це як ковток повітря. Це музика, якій віддаюся повністю. А ще завжди виходжу з чимось до людей, з якимось повідомленням, яке маю їм передати під час пісні. Є різні пісні – пісні, якими просто розважаю людей, а є пісні інформаційні. Як от «Галицька мадонна»  на слова Богдана Мельничука. Не просто проникливі, а якими зобов’язана піднімати дух нації, бо інакше для чого тут ще живеш на землі.

– Жити заради дитини і церкви. Це твій вибір чи це – випробування? Чи просто так склалося життя?

 Ні, це мій свідомий вибір. Я відчуваю, що мало дала своїй дитині, бо всю частинку свого серця віддавала людям і сцені. Дочка росла біля мене, слухаючи пісні, які я писала ночами. Їздила зі мною на фестивалі. Здебільшого я жила своїми проблемами і піснями, і всі мої близькі жили моїми проблемами і моїми піснями. Мої батьки були першими слухачами і порадниками, навіть у виборі остаточного варіанту пісні, бо писала я завжди по декілька варіантів. Поки мама працювала, допомагала у записах на студії. Все, що мали, вкладали в мої пісні. Батьки пішли на пенсію, донечка поступила до вишу і я стала єдиною опорою у сім’ї. Знаю, що крім мене ніхто їм не допоможе. А Богу дякую за все, бо навіть там, де потрібні були великі гроші, я перемагала з Божим ім’ям. Будучи дочкою справедливих інтелігентів, я б ніколи не пробилась на сцену, якби на те не Господня воля.

– На скількох роботах працюєш?

– На чотирьох. Хоча по зарплаті не скажеш. Дехто отримує на одній роботі стільки ж.  А п’ята – це моя творчість для душі, яка є й спеціальністю і навпаки потребує фінансових вкладень. За всі ці роки я звикла у всьому покладатись лише на свої сили.  Ні перед ким не падати на коліна, хіба що перед Богом.

– Лесю, маєш свій хор у церкві. Як вдалося його організувати?

– Давно священик просив мене організувати хор, спочатку дитячий, але я ще не була готова до цього. Бачила сенс життя в сцені і в славі теж. Я не хотіла нічого чути, окрім сцени. Тільки в ній знаходила насолоду. В той момент, коли ступала ногою на її сходинки, я втілювалась у музичний образ і була щаслива. Щаслива на сцені!

Одного разу мені приснився єпископ і сказав строго: «Якщо не хочеш керувати хором, то іди хоч співай у хорі в церкві». В неділю я прийшла, як зазвичай, до церкви. Але стояла внизу, де стоять всі люди, не піднімаючись на хори. Один з хористів, підійшов до мене і сказав: «Ти маєш такий гарний голос, чому не йдеш співати у хор?» З того часу я більше півроку співала у церкві Св. Покрови у Бучачі. Якось йшла на роботу попри Собор, який днями відкрився. Саме звідти священик вмовляв мене створити хор ще до відкриття. Я подумала: «Боже, який величний Собор, а могла тут працювати регентом, скільки разів відмовлялась, скільки разів обходила стороною і втікала думками від цього рішення».

Не встигла зайти до свого кабінету, як подзвонив священик з тією ж пропозицією організувати у Прокатедральному Соборі Бучача церковний хор. Так я погодилась стати керівником хору. За три дні ми вивчили Літургію, проводячи репетиції до 9 години вечора, та вже на Воздвиження Чесного Хреста ми співали  твори О. Кошиця, Д. Бортнянського та інших. Люди спочатку не розуміли ці мотиви, бо звикли до народних мелодій, але згодом звикли до академічного звучання.  Це не був випадковий мій вибір. Цьому рішенню передували події Майдану. Нас багатьох перемінив Майдан. Сталася переоцінка цінностей, очищення.  Я вже не могла співати, коли помирали люди, коли почалась війна. Відмовлялася від концертних виступів, від весіль. На роботі в зв’язку з трагічними подіями відміняли святкові заходи, тому був час працювати з хором.

Ми всі шукали порятунку в церкві. Коли утворився хор, в Тернополі організували гурт – ми навіть назву придумали «Тридент» (Тризуб). Але постав вибір –  чи зможу я поєднувати і весілля, і Службу Божу. Треба було вибирати: маленька платня в храмі або добрий заробіток на весіллях. Господь, який дарує здоров’я, обдаровує щедрими ласками  і гроші. Та я ще вагалась, бо спокусливий заробіток не давав спокою. Думала, що зможу поєднувати. Сталось так, що коли хлопці мали робили перші репетиції, в мене пропав голос. Таке траплялось вже не вперше, але цей раз надовго: від Різдва до Великодня. Аж на Великдень, коли священик попросив заспівати пісню, бо приїде Владика,  з благословення єпископа заспівала пісню на свою музику і вірші Любові Соломчак з Івано-Франківська «Великодній дзвін».

– Про що мрієш тепер?

– Мрію, щоб Господь дав добру долю моїй дитині і щоб в неї була міцна сім’я, побудована на розумінні, довірі і найголовніше любові.

Хочу побажати усім читачам справжньої любові, розуміння, старатись робити кожного дня щось заради іншої людини, робити її щасливою. Коли вислів «Я дістану тобі зірку з неба» буде не просто словами, а бодай маленький незначний вчинок заради іншої людини буде нашим повсякденним девізом. Коли дії іншої людини будуть зустрічними: «Я зроблю для тебе вдвічі більше» – це іє щастя для двох, любов, на якій тримається сімейне щастя.

Наталя ЛАЗУКА, ПРо Те

Напишіть відгук

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

    Пошук

МИ У FACEBOOK